Стадиенко Н. Шляхи інтеграції дітей з особливими потребами у суспільство

Кроки до компетентності та інтеграції в суспільство: науково-методичний збірник/Ред. кол. Н.Софій (голова), І.Єрмаков (керівник авторського колективу і науковий редактор),та ін. - К.: Контекст, 2000. - 336 С.

Сучасна практика навчання дітей з особливи­ми потребами всіх категорій призводить до їх­ньої ізоляції від суспільства, від нормального життя. Усі спеціальні заклади, і дошкільні, і шкільні, є інтернатними. Більшість часу діти пере­бувають у державних стінах, усе роблять за розкладом, під наглядом і керівництвом двох, трьох осіб -, педагогів, вихователів.

Оточення - такі ж діти з особливими потребами.

За такого способу навчання ігнорується один з принципів розвитку: людина навчається, наслідуючи іншу. Хто ж краще розкаже сліпій дитині про довкілля, "покаже" його, навчить пересуватися в знайомому приміщенні? Хто краще навчить дитину з проблемами розумового розвитку гратися іграшками, звертати увагу на суттєві речі, осмислю­вати їх, розмовляти, правильно реагувати на різні явища? Звичайно, ті діти, які розвиваються нормально.

Навчання у спеціальних закладах, перебуван­ня в інтернатах позбавляє дітей, які мають будь-які розлади в розвитку, спілкування з нор­мальними дітьми.

Вихідні дні, коли діти йдуть додому, не рятують становища. По-перше, у той короткий час, поки дитина вдома, батькам самим хочеться побути з нею. Якщо ж батьки виводять дитину у двір, то їй важко контактувати з чужими або малознайомими однолітками. Та й здорові діти уникають товаришувати з особливими дітьми. На жаль, у нашій країні не виховується милосердя, співчуття до слабшого. Звісно, ці якості не можуть з'явитися самі собою в дітей, коли вони не притаманні біль­шості батьків.

Дуже багато треба зробити в нашій країні, щоб ситуація змінилася на краще, аби діти зрозуміли, що людина гідна називатися людиною, коли вона дбає про інших, особливо про слабших, коли допомагає їм, робити їхнє життя кращим, щасливішим. Багато є казок, де йдеться саме про до­помогу бідному, хворому, нещасному, що робить людину щасливішою, кращою. Це добре, але лише казками навчити не можна, необхідні відповідні дії дітей, використання набутих у казках знань у житті. Що ж треба робити, як створити умови, щоб здорові і діти з особливими потребами могли бути разом?

Відомо, що в деяких країнах діти з особливи­ми потребами навчаються разом із здоровими дітьми, перебуваючи в одному класі. Але при цьо­му ними опікуються спеціальні педагоги, вихо­вателі, які присутні тут же у класі.

На сучасному рівні розвитку економіки на­вряд чи можливий такий варіант навчання в на­шій країні.

Шляхи до інтеграції дітей з особливими потре­бами в суспільство існують. Одним із них може бути навчання здорових дітей і дітей з відхиленнями в розвитку в тих самих школах, але в різних класах. У такому разі зберігатимуться умови для спеціального корекційного навчання дітей з відхи­леннями в розвитку. Вони навчатимуться за свої­ми програмами, підручниками. Але в позаурочний час перебуватимуть разом з однолітками, разом готуватимуться до свят тощо. Добре, якщо відбуватиметься своєрідне шефство. Кожний успіх «під­шефного» формуватиме у «шефа» гордість і за себе, і за друга, повагу до нього і бажання до­помагати ще більше.

Звичайно, на початку такої роботи педагогам треба докласти багато зусиль, щоб запобігти глу­зуванню з недієздатних. Важливо підготувати школярів бесідами, розповідями про дітей з особ­ливими потребами, а головне - довести, якими добрими, лагідними вони бувають, які хороші майстри виходять із них.

Можливий і такий шлях, який передбачає побра­тимство шкіл, схоже до того, як бувають міста-побратими. Наприклад, загальноосвітня школа стає побратимом школи для глухих або сліпих. Учні зу­стрічаються, готують спільні ранки, вечори. За таких умов учні загальноосвітніх шкіл побачать багато цікавого у спеціальних школах, дізнаються про досягнення своїх однолітків, які мають особливі потреби, краще зрозуміють можливості і труднощі, побачать, що зможуть бути їм корисними.

Добре проводити у школах-побратимах ви­ставки зошитів, різних творчих виробів та ін. Це допоможе дітям з особливими потребами відчути свої успіхи, побачити, що вони багато чого вміють. Це стимулюватиме їхній подальший розвиток. Адже саме успіхи сприяють цьому процесові. Варто організовувати спільні культпоходи, де здо­рові обов'язково візьмуть на себе відповідальність за своїх друзів. Такі заходи неодмінно сприя­тимуть розвиткові товариських взаємин між неповносправними і здоровими дітьми.

Доцільно створювати спільні хорові, музичні гуртки, адже серед дітей з особливими потребами багато мають добрий музичний слух. Репетиції, а далі й виступи стануть запорукою їхньої дружби, взаємодопомоги.

Таке побратимство було б дуже слушним для дітей із ДЦП. Вони, безумовно, мають навчатися у своїй спеціальній школі, бо там є спеціальні при­строї для пересування. Фізична недуга обмежує багатьом з них можливість спілкуватися із однолітками. Тим часом серед них багато здібних, талановитих дітей. Тому зустрічі, вечори і навіть різні змагання були б дуже корисними для обох категорій дітей, одним даючи спосіб відчувати се­бе повноцінними, у других викликаючи повагу, вміння співчувати, приходити на допомогу.

Особливої уваги для інтеграції в суспільство потребують випускники допоміжних шкіл. Сьо­годні такі юнаки та дівчата змушені залишатися вдома, бо на роботу їх ніде не беруть. їхня доля тяжка: через свої особливості вони не читають книжок; ті трудові навички, яких вони набули у школі, швидко зникають, бо діти ними не користу­ються; здорові підлітки з ними не дружать, тому вони стають безпорадними утриманцями батьків, не здатними до самостійного життя. Деякі з таких юнаків стають жертвами кримінальних елементів: не вміючи мислити критично, вони дуже довірли­ві, особливо до дорослих людей, - не розуміючи обману, вони інколи скоюють злочини. Завдання держави - піклуватися про осіб з особливими по­требами не лише в період їхнього навчання, а й після закінчення школи.

Зараз у Києві є дуже вдалий досвід інтеграції дітей з проблемами психічного розвитку в су­спільство. Це досвід Благодійного товариства інвалідів та осіб з інтелектуальною недостатністю "Джерела", створеного Р.Кравченко. Колективом цього товариства нагромаджено цікавий досвід підготовки випускників допоміжних шкіл до жит­тя. Безумовно, багато хто з вихованців цього то­вариства не підготується до самостійного життя, але зараз вони, відвідуючи заняття, проводячи свя­та під керівництвом дорослих, живуть цікаво, змістовно. Державним структурам, будуючи демо­кратичну країну, варто скористатися досвідом товариства "Джерела".

Правильний підхід до проблеми інтеграції людей, позбавлених слуху, у суспільстві чуючих полягає в тому, щоб шляхом ефек­тивно побудованого навчання і виховання надати їм для цього максимальні можливості.

версія для друку