Соціальна медицина та організація охорони здоров'я

Підручник/  За ред.  Ю.В. Вороненка.  - Тернопіль: Укрмедкнига, 2002.- 332 с.

Виділення соціальної медицини та організації охорони здоров'я в самостійну науку відбулося наприкінці XIX і на початку XX сто­ліття, коли для цього були створені відповідні історичні умови. Суспільство намагалось перейти від повсякденної реєстрації виник­нення хвороб, інвалідизації та смертності населення до цілеспрямо­ваного наукового впливу на ці явища.

Народження соціальної медицини було якісним стрибком людст­ва від емпіричного розуміння формування суспільного здоров'я до наукового узагальнення цих закономірностей, їх прогнозу та утвер­дження шляхів його надійного захисту та зміцнення.

Гігієністи та лікарі розробили важливі положення соціальної медицини: вплив соціальних факторів на здоров'я населення, недостатність одних лише медичних заходів для його покращання та необхідність вжиття широких суспільних заходів, участь громадськості у вирішенні питань охорони здоров'я, реалізації вимог профілактики.

В 1966 р. соціальна гігієна була відновлена як наука і предмет викладання, а кафедри перейменовані в кафедри соціальної гігієни та організації охорони здоров'я. Згодом, у 90-ті роки XX ст. змінилася назва дисципліни та кафедр: замість терміна "соціальна гігієна" була запропонована назва "соціальна медицина".         

Цей предмет викладається як у вищих медичних навчальних закладах, так і в середніх спеціальних закладах.

До основних завдань соціальної медицини відносять:

• вивчення стану здоров'я населення та процесів його відтворення;

забезпечення всебічної характеристики зрушень (динаміки), які відбуваються в показниках здоров'я населення країни в цілому, а також на регіональних рівнях, в соціально-економічних, еколого-географічних зонах, населених пунктах, окремих колективах;

• наукове розкриття умов і чинників, які призводять до позитив­них і негативних відхилень у стані здоров'я різних соціальних віково-статевих та інших груп населення;

• розробка напрямків оздоровлення населення та визначення принципів системи охорони здоров'я, його теоретичних та організаційних основ;

• аналіз діяльності органів та закладів охорони здоров'я, створення їх раціональних структур і наукове обґрунтування найбільш доцільних форм організації роботи, проведення реформування та реструктуризації;

• створення різнострокових прогнозів та планів розвитку системи охорони здоров'я з метою проведення цілеспрямованих заходів з підтримання належного рівня здоров'я.

ЗДОРОВ'Я НАСЕЛЕННЯ

Визначення поняття "здоров'я". Чинники, що обумовлюють здоров'я населення

Серед основних стратегічних завдань діяльності системи охорони здоров'я є:

• збереження та зміцнення оптимального рівня здоров'я населення та подовження його активного довголіття;

• вивчення впливу умов і чинників, які призводять до позитивних і негативних відхилень у стані здоров'я окремих груп населення.

Існує багато визначень поняття "здоров'я".

З точки зору здоров'я окремої людини, тобто індивідуального підходу, може бути два варіанти:

Теоретичний, при якому здоров'я визначається як ідеал, до якого треба прагнути. В цьому плані найбільш придатним є визначення ВООЗ: "Здоров я - це стан повного соціального, біологічного та психологічного благополуччя, коли функції всіх органів і систем урівноважені з навколишнім середовищем, відсутні якісь захворювання, хворобливі стани на фізичні дефекти".

З точки зору практичного індивідуального підходу треба дати відповідь, здорова чи хвора та чи інша людина. При цьому головним є стан організму, коли він здатний повноцінно виконувати свої функції.

Популяційне здоров'я - здоров'я населення та окремих його груп у країні, області, регіоні. Популяційне здоров'я - це умовне статистичне поняття. Для його визначення не існує єдиного критерію, тому в практичній роботі використовують комплекс медичних показників (мал. 1).

У формуванні рівня здоров'я населення велику роль відіграють фактори ризику (ендогенні чи екзогенні).

Мал. 1. Популяційний підхід до визначення поняття "здоров'я".

Фактори ризику - це додатковий несприятливий вплив на організм, який підвищує ймовірність виникнення захворювання чи настання смерті.

Інтенсивність впливу окремих груп факторів різна і коливається в значних межах.

Перше місце за впливом на здоров'я населення посідає спосіб життя (більше 50 %). До цього відносяться: куріння, зловживання алкоголем, наркотики, гіподинамія, погані матеріально-побутові умови, шкідлива праця тощо.

На другому місці за силою впливу на здоров'я знаходяться біологічні фактори (вік, стать, спадковість, конституція тощо). На них припадає близько 20 %.

Третє місце посідають фактори навколишнього середовища (стан повітря, води, продуктів харчування, рівень радіації тощо) - близько 20 %.

І четверте місце посідають суто медичні фактори - лікувально-профілактичні та санітарно-протиепідемічні заходи (щеплення проти інфекційних захворювань, якість надання медичної допомоги тощо). Ці фактори лише на 10 % визначають стан здоров'я.

З наведених даних можна зробити важливий висновок: найголовнішим напрямком зусиль зі збереження та зміцнення здоров'я населення є покращання способу життя та стану навколишнього середовища.

 Методика вивчення інвалідності та основні тенденції її показників

Поняття інвалідності тісно пов'язане з критеріями працездат­ності.

На відміну від захворюваності з тимчасовою втратою праце­здатності, інвалідність характеризується стійкою (постійною або тривалою, не менш ніж на один рік) втратою працездатності або її значним зниженням, тобто повною або частковою неможливістю продовжувати професійну діяльність за станом здоров'я.

Інвалідність є одним з найважливіших показників здоров'я населення, що має не тільки медичне, але й соціально-економічне значення.

Вона дуже тісно пов'язана із захворюваністю населення і, по суті, завжди є її результатом. Це ж відноситься і до інвалідності дітей внаслідок анатомічних дефектів і вроджених вад.

Людині, яка втратила працездатність на тривалий час, встанов­люється певна група інвалідності: І, II, III. Визначенням причин та групи інвалідності займаються медико-соціальні експертні комісії (МСЕК). Ці комісії визначають ступінь обмеження життєдіяльності людини, причину та час настання інвалідності, встановлюють потреби інвалідів у соціальній допомозі, розробляють індивідуальні програми реабілітації та адаптації інвалідів до нових умов їх життя та праці.

Причини (види) інвалідності досить різноманітні. До них відносять:

•  загальне захворювання;

•  професійне захворювання;

•  трудове каліцтво;

•  інвалідність з дитинства;

•  в зв'язку з Чорнобильською катастрофою;

•  інваліди війни та прирівняні до них за пільгами;

•  до початку трудової діяльності.

До найбільш важливих показників інвалідності відносяться загальна інвалідність (відношення кількості осіб, які визнані інвалідами, до загальної чисельності населення) та первинна інвалідність - інвалідизація (відношення кількості осіб, уперше визнаних інвалідами, до загальної чисельності населення). Обидва показники розраховують на 10 тис. населення.

Вивчення інвалідності є важливою медико-соціальною проблемою, особливо в сучасних умовах, у зв'язку з триваючим процесом поста­ріння населення та збільшенням числа осіб старшого віку з хроніч­ними захворюваннями, які призводять до інвалідності.

На стан показника інвалідності, крім демографічних і екологічних чинників, значною мірою впливають соціально-економічні умови життя та соціальна політика держави щодо інвалідів.

Загальна інвалідність усього населення на 60 % зумовлена загальними захворюваннями, 15 % припадає на інвалідів війни та прирівняних до них за пільгами, 10 % складають інваліди з дитинства (мал. 16).

Слід зазначити, що хоча частка інвалідів внаслідок аварії на ЧАЕС складає всього 3 %, проте вплив наслідків цієї аварії на інвалідність від загальних захворювань є досить суттєвим.

Провідні місця в загальній та первинній інвалідності займають хвороби системи кровообігу, новоутворення та травми. За період з 1996 по 2000 рр. відбулися певні позитивні зрушення рівнів первинної інвалідності при хворобах системи кровообігу та травмах (мал. 17).

Показники первинної інвалідності всього населення з 1996 по 2000 рр. знизилися з 48,6 до 43,5 на 10 тис. населення (на 11%), дорослого - на 17,6 % (з 62,1 до 52,8 на 10 тис. дорослого населення), проте рівні інвалідності працездатного населення не зменшились (54,1-54,0 на 10 тис. працездатного населення).

Зростає інвалідність дітей (у віці 0-16 років). З 1996 по 2000 рр. її рівень зріс на 24 %.

Провідні місця в структурі причин інвалідності дітей займають хвороби нервової системи (28 %, половина припадає на церебральний параліч), вроджені аномалії (17,7 %) і психічні розлади (16,5 %).

Разом із хворобами органів чуттів це становить 75 % усіх випадків інвалідності серед дітей віком 0-16 років.

Зниження інвалідності вимагає поєднаних зусиль держави, працівників системи охорони здоров'я, інших служб і відомств.

У державі розроблена комплексна система розв'язання пробле­ми інвалідності, одним із заходів якої є створення в окремих областях центрів медико-соціальної реабілітації інвалідів. Складовою частиною цієї системи має бути профілактика первинної інвалідності, насамперед дітей та населення працездатного віку.

версія для друку