Левін Р., Коровашкіна Н., Очкур О. Удосконалення вітчизняної системи піклування про людей з особливими потребами

Кроки до компетентності та інтеграції в суспільство: науково-методичний збірник/Ред. кол. Н.Софій (голова), І.Єрмаков (керівник авторського колективу і науковий редактор),та ін. - К.: Контекст, 2000. - 336 С.

Об'єктивні негаразди стану здоров'я, із якими щоденно стикаються люди з особливими потреба­ми, становлять великий перелік, його посилюють суб'єктивні чинники вітчизняних суспільно-еконо­мічних реалій сьогодення. Тому всі, хто має від­ношення до проблеми інвалідності, розуміють доцільність удосконалення (або взагалі, реформи) чинної системи піклування про цю категорію на­селення України. Пропозиції фахівців і пересічних громадян щодо вдосконалення досить різноманітні і, здебільшого, доцільні; вони ґрунтуються на найкращому вітчизняному й світовому досвіді і стосуються різних аспектів проблеми. Але втілен­ня окремих пропозицій потребує знання того, із чого необхідно починати реформування.

Як відомо, закони розвитку суспільства свід­чать, що успіх упровадження реформ у суспіль­не життя залежить найперше від того, наскільки суспільна свідомість готова їх сприйняти. Якщо переважна більшість суспільства сприйматиме ре­форми або заходи позитивно - вони мають шан­си на успіх, якщо ні - то єдиною можливістю їх утілення у життя є адміністративно-командні засоби, ефективність яких добре відома. Природно, що будь-які зміни на краще потребують сприятливої суспільної атмосфери. Ніякі заходи не будуть дійовими, якщо суспільство не готове сприйняти їх із розумінням і бажанням.

Таким чином, реформування, удосконалення вітчизняної системи піклування про людей з осо­бливими потребами потребує попереднього знання ментальності наших співгромадян. Потрібно знати про настрій спільноти щодо проблеми інва­лідності взагалі, про особистісне сприйняття людей з особливими потребами, їхній статус у грома­дському середовищі. Йдеться фактично про те, чи готове суспільство добровільно визнати за людьми з особливими потребами не тільки рівні права і, відповідно, забезпечити їм рівні мож­ливості, а й усвідомити, визнати пріоритет­ність їхніх потреб порівняно зі своїми особистими, потребами близьких людей, інших членів суспільства. Це питання того, який з двох істо­рично сформованих типів ставлення до інвалідно­сті переважає у вітчизняному суспільстві - су­часний, цивілізований, гуманістичний чи застарілий, псевдопрагматичний.

Сутність питання полягає в тому, що в будь-якому суспільстві, одночасно існували принаймні два типи ставлення до інвалідності. Перший, гуманістичний, ґрунтується на тому, що один із ви­мірів цивілізованості країни в очах сучасної світової спільноти - це ставлення до найуразливіших верств населення, зокрема, до людей з особ­ливими потребами. Другий, антигуманний, спирається на міркування, що проблемою інвалідності не слід особливо перейматися тому, що у світі суспільних відносин виживає найсильніший. Природа начебто все влаштовує розумно, і тому ті, хто не здатен адаптуватися до життєвих реалій, приречені, як жертви природного відбору. Але проблема не в тому, який з двох підходів прийнятніший, - це й так ясно і визнано світовою спільнотою, - проблема в тому, що протягом усієї

історії людства одночасно існували обидва типи відносин усередині одного й того самого соціуму. Наприклад, з одного боку, є свідчення ще з часів Стародавньої Греції про вбивства дітей з фізичними розладами у Спарті, а, з іншого - у той самий час у тій же Греції були в пошані воїни-інваліди, які утримувалися за рахунок республіки. Світова історія останніх двох тисячоліть пропонує безліч подібних прикладів із різних країн і громад.

Таким чином, проблема успіху заходів щодо поліпшення становища людей з особливими по­требами - це проблема переваги певних погля­дів у суспільної свідомості. І саме з цієї точки зору першим кроком розбудови соціальної політики щодо проблеми інвалідності населення України, на наш погляд, має бути з'ясування того, який тип ставлення до інвалідності у вітчизняному суспільстві переважає, скільки прихильників обох точок зору зараз існує реально, а не декларативно. Таке знання створить підґрунтя для розробки соціальної політики держави й запровадження конкретних заходів у соціальній роботі з людьми, які мають особливі потреби.

Технологія здобуття потрібного знання відо­ма: це методи соціологічних досліджень. Ми маємо в розпорядженні всеукраїнську мережу інтерв’юерів і в змозі провести відповідне дослідження коректно, на рівні   світових стандартів.

версія для друку