Коваленко Л.В. Від Брайля до комп’ютера

Комп'ютерні технології та вища освіта людей з особливи­ми потребами: Дистанційне навчання в системі соціально-трудо­вої реабілітації. Збірник наук. доп. і ст. / Уклад. Л. В. Кова­ленко. - К.: Вища шк., 2002. - 255 с. - Укр., рос.

У 2002 р. виповнилося 180 ро­ків з дня смерті Валентина Гаюї та 150 - з дня смерті Луї Брайля. Ці вчені (а також педагоги, винахідники) відіграли визначну роль у житті незрячих усього сві­ту: відкрили шлях до писемності, освіти, науки, праці, тобто повно­цінного життя; до самоусвідом­лення, самоствердження, саморе­алізації людей з обмеженими фі­зичними можливостями.

Люди з вадами здоров'я живуть в усіх країнах, в усіх соціальних верствах. За даними ООН, їх кіль­кість у світі давно перевищила 700 млн і, на жаль, постійно зростає. Сучасна політика щодо ін­валідів має більш як 200-річну іс­торію. Такі соціальні чинники, як неосвіченість, зневага, забобони, страх, протягом тисячоліть спри­яли ізоляції людей цієї категорії у суспільстві. Проте основними причинами такої ізоляції завж­ди були рівень соціально-економіч­ного та культурного розвитку су­спільства, його ментальність, ре­лігія тощо. Залежно від цих чин­ників по-різному формувалось і ставлення до інвалідів взагалі, зокрема незрячих.

Так, з історії Давньої Спарти ми знаємо, що тут процвітав культ сили і здоров'я, тому дітей-інвалідів просто знищували. Водночас у Афінах та інших давньогрець­ких полісах з розвиненою еконо­мікою, культурою, демократією ставлення до незрячих було на­багато гуманнішим. їх навіть часто обожували, адже вважалося, що незрячі вміють спілкуватися з потойбічним світом, передбачати май­бутнє. Традиційно вважають, що Гомер - автор геніальних поем «Іліада» та «Одіссея» - був не­зрячим. Хоча деякі вчені з цим не погоджуються і припускають, що його спеціально проголосили сліпим, аби таким чином підкрес­лити божественне походження йо­го безсмертних творів. Проте вер­сія щодо дійсної сліпоти Гомера, на нашу думку, має право на існу­вання.

Відомо також, що знаменитий Демокріт, засновник атомістично­го вчення, на схилі літ осліпив се­бе, щоб зір не відволікав його від самозаглиблення і внутрішнього зосередження. Історія інших кра­їн донесла до нас імена незрячих учених і політичних діячів, пова­жаних і авторитетних серед своїх сучасників. Так, відомий китай­ський мислитель Конфуцій (551- 479 рр. до н.е.), автор суспільно-етичної теорії, не раз згадував про свого шановного незрячого вчите­ля, відомого філософа Су Санг Міна; свого хорошого незрячого друга, якого він дуже поважав і цінував, філософа Цзу Сіа; сліпо­го музику Ші Куага, який часто акомпанував йому під час його промов; добре відоме нам також ім'я сучасника Конфуція, юриста Тзо Шіу, котрий теж, будучи незрячим і завдяки своїй феноменальній па­м'яті, неабиякій ораторській майс­терності та вмінню аргументува­ти свої позиції, обіймав високі відповідальні посади в державних судах.

У Китаї зберігся переказ про сліпих учнів Конфуція, які вміли читати ієрогліфи на дотик. Літери вперше з'явились у давніх фіні­кіян; ними писали слова, але «плос­кими», а не опуклими літерами. І все ж таки, хоч і дуже рідко, ок­ремі незрячі навчалися писати й читати на воскових дощечках, що, наприклад, з успіхом робив александрійський математик-філософ Дідім (308-398), який втратив зір у п'ятирічному віці й навчив­ся чудово писати власноруч.

У добу Ренесансу поширювали­ся ідеї гуманізму і антропоцент­ризму, які позначились і на житті інвалідів. У 1662 р. вперше в іс­торії людства в Італії почала пра­цювати справжня музична шко­ла для 30 сліпих. У 1670 р. монах Франческо Лана Бретчіанський написав книгу, в якій докладно описав, як незрячі під час письма користуються дерев'яною гла­денькою дошкою та рамкою з на­тягнутими дротами. Папір вони клали під рамку. Дроти давали можливість чітко писати рядки. Писали незрячі, як правило, зви­чайним пером і чорнилами, але прочитати написане не могли. То­му незрячі все частіше замислю­вались над необхідністю рельєф­ної писемності. Вони почали ро­бити набір текстів із великих дру­кованих літер і переносити його на папір методом тиснення. Такі відбитки вже можна було читати на дотик, але при цьому дуже втом­лювалися пальці.

Поступово незрячі зрозуміли, що цей метод, як і метод написан­ня літер гладкими лініями, без­перспективний. І вже найвідоміший після Ньютона незрячий професор-математик Саундерсон (1682-1739) винайшов «рельєф­ну крапку» і «лічильний прилад», описаний Д. Дідро в праці «Лист до сліпих як напучення зрячим», у якому цифри й літери позна­чалися за допомогою шпильок з товстими й тонкими головками. Достеменно відомо, що такі зна­ки з рельєфних крапок Саундер­сон читав дуже швидко і пальці його зовсім не втомлювалися.

І все ж таки ефективної систе­ми письма й читання для незря­чих не існувало. А з переходом від феодалізму до капіталізму, з роз­витком промисловості й зростан­ням населення кількість сліпих також збільшувалась. На відміну від інших старців вони дуже рідко просили милостиню звичай­ним способом, на словах, а пере­важно грали на музичних інстру­ментах і співали на вулицях.

У 1771 р. у Парижі було органі­зовано великий осінній ярмарок. У багатьох балаганах грали ор­кестри сліпих музикантів. В один із таких балаганів зайшов 26-річний дрібний буржуа Валентин Гаюї. Він був також мовознавцем і пе­рекладачем, займався модною на той час доброчинністю, відвідував заклади для глухонімих і навіть пробував навчати їх письма. Тут він побачив картину, яка вразила його на все життя і радикально вплинула на долю мільйонів слі­пих усього світу.

На естраді сиділи кілька незря­чих, одягнених блазнями; на го­ловах вони мали ковпаки з осля­чими вухами, на очах - картонні окуляри без стекол; перед кож­ним стояв пюпітр зі звичайними нотами, але перевернутими «догори ногами». Оркестром керу­вав зрячий диригент, який, повер­нувшись до музикантів спиною, розмахував перед їхніми облич­чями павиним хвостом, приши­тим нижче пояса. Глядачі напід­питку аж падали від сміху. Все це так розлютило Гаюї, що він за­кричав у гніві: «Ні! Ви не маєте права так знущатися над людь­ми! Я змушу вас поважати люди­ну в кожному сліпому».

Він зустрічав і розмовляв з не­зрячими на вулицях Парижа. По­стійно перечитував праці Дідро «Лист про сліпих як напучення зря­чим» і «Доповнення до листа про сліпих», у яких розповідається про талановитих незрячих: коваля, теслю, бджоляра, винороба, музику та ін. Особливо зацікавило його в цьому «Листі» зображення «лі­чильного приладу» Саундерсона, де цифри були виконані умовни­ми знаками з рельєфних крапок. Підсвідомо у Гаюї почала заро­джуватись ідея створення рельєф­ного шрифту для письма й читан­ня пальцями для сліпих. Одного ра­зу він зустрів незрячого музику, який показав йому спосіб зобра­ження випуклих нот за допомогою воску. Незабаром Гаюї в 1784 р. розпочав заняття зі своїм першим незрячим учнем. Відтоді цей рік вважають початком шкільного навчання сліпих.

Якось цьому учневі, Франсуа Лезюеру, потрапив до рук бланк, на якому можна було відрізнити й по­рахувати рядки на дотик, але про­читати текст він не міг, бо не знав літер. Цей випадок наштовхнув Гаюї на думку навчити Франсуа звичайної грамоти. Кінцем ножа він почав видавлювати літери, цифри і розділові знаки на цупкому папері, потім на зволоженому, тіль­ки справа наліво. Адже рельєфні тексти треба було читати вже на зворотному боці аркуша і, звичай­но, зліва направо.

Потім для того щоб рядки не налазили один на одний, Гаюї зро­бив рамку з натягнутими впоперек неї тонкими дротами; вигото­вив рельєфну лінійну географічну карту й навчив свого учня корис­туватись «лічильним приладом» Саундерсона.

Про свій досвід роботи зі сліпи­ми Гаюї розповів у 1786 р. у книзі з довгою назвою «Нарис про на­вчання сліпих, або виклад різних способів, перевірених досвідом, як зробити їх уміючими писати, чи­тати, друкувати книги, з яких во­ни можуть отримати знання мови, рахунку, історії, музики тощо і ви­конувати різні види ручної праці». Під впливом незаперечних успіхів у навчанні й праці учнів Га­юї, його широко визнаної науко­во-педагогічної діяльності та нау­кових і літературних праць, що перекладалися на інші мови, від­крилися школи сліпих у Единбурзі, Ліверпулі. У 1806 р. завдяки старанням відомого російського вченого М. Карамзіна сам Гаюї прибув до Санкт-Петербурга, щоб «за­снувати інститут сліпих» на 50 уч­нів, як було обумовлено, забезпе­чити його потрібними навчальними посібниками, відкрити при ньому майстерні, започаткувати друку­вання рельєфних книг, щоб пере­дати свій досвід російським педа­гогам.

Уже в 1807 р. Гаюї відкриває меблево-кошикове виробництво і маленьку друкарню. З величезни­ми труднощами, тільки після того як 10 серпня 1807 р. імператор Олександр І «соизволил» затвер­дити інститут сліпих на 15 чоло­вік, Гаюї зумів розпочати занят­тя. Проте особливих успіхів не бу­ло: погано йшов набір учнів (чи­новники стверджували, що в Росії нема сліпих), практично не бра­ли дівчат, були проблеми з примі­щенням, фінансуванням... Цареві не потрібно було реальних демокра­тичних дій та реформ. Як і Кате­рина II, він бажав тільки вигля­дати демократом у очах Європи.

З невідомих причин Гаюї замість одного року за домовленістю про­був у Росії цілих 11, був нагород­жений орденом Св. Володимира IV ступеня і тільки в 1817 р. по­вернувся у Францію, де й помер у 1822 р.

Ще в Санкт-Петербурзі Гаюї на­друкував конспект наукової пра­ці, яку збирався написати. Тут він виклав свої надії й побажання що­до майбутнього незрячих Росії:

«Необхідно всім сліпим Росії надати можливість трудитися»;

«Необхідно кожному з них і особливо цілим їх колективам на­давати працю продуктивну та за­гальнокорисну» ;

«Ніколи не слід забувати, що сліпі... мають право на відшкоду­вання, чого треба досягти всіма засо­бами, що набуті в сфері їх освіти»;

«Діяльність сліпих корисно зна­ти тим із зрячих, які схильні бу­вають до лінощів»;

«Діяльність сліпих може бути прикладом для зрячої молоді, ко­ли остання ухиляється від праці»;

«При користуванні якою-небудь працею сліпих, розумовою чи фізичною, якщо вона за якістю своєю не поступається праці зрячих, необхідно сліпих винагороджувати однаково зі зрячими. Добре навіть сліпим надавати перевагу»;

«Займатися освітою сліпих має право і зобов'язаний всякий уряд».

Майже 200 років пройшло від­тоді, як були записані ці геніальні роздуми й поради. Проте вони не втратили своєї актуальності й нині. Дійсно, у дуже важливому для нас документі ООН 1994 р. «Загальні принципи щодо надання інвалідам рівних можливос­тей у суспільному житті», зокрема в Принципі №7, читаємо: «Дер­жави мають активно підтримува­ти участь інвалідів у суспільній пра­ці. Ця активна підтримка може ви­являтися у різноманітних заходах, як-то професійне навчання, квоту­вання, виключні та спеціальні пра­ва на працевлаштування, позики на створення малих підприємств, ексклюзивні контракти чи пере­важні права на виробництво, податкові пільги...» тощо.

Раніше, у Принципі № 6, зазна­чається: «Держави визнають прин­цип надання рівних можливостей щодо отримання... освіти для інвалідів. Вони мають забезпечу­вати неподільність освітнього про­цесу для інвалідів із загальним ос­вітнім процесом у суспільстві... Освітній процес для інвалідів має бути невід'ємною частиною за­гальнонаціонального планування у галузі освіти, створення освітніх програм та організації роботи на­вчальних закладів».

Ще більш чітко й конкретно зазначається у статті 21 Закону «Про основи соціальної захище­ності інвалідів в Україні»: «Дер­жава гарантує інвалідам... здобут­тя освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям... При навчанні... інвалідів поряд із загальними допускається зас­тосування альтернативних форм навчання».

Про все це мріяв творець рель­єфно-лінійної системи (унціал) письма й читання для сліпих Ва­лентин Гаюї. І ми є живими свід­ками того, як у Відкритому міжна­родному університеті розвитку лю­дини «Україна», в інших вищих навчальних закладах на практиці реалізуються його мрії й поба­жання.

Проте яким би геніальним не був винахід Гаюї, він мав істот­ний недолік - лінійні літери до­водилось повільно і довго обмацу­вати, водячи пальцями по літері вгору-вниз, ліворуч-праворуч, та ще й по кілька разів. Ось чому чимало педагогів-практиків створю­вали різні спрощені шрифти, де звичайні літери для зрячих пи­сались без зайвих завитків і набу­вали найпростіших обрисів, які були цілком зрозумілі зрячим, але й більш доступні незрячим. Таким шляхом «удосконалення» лінійних шрифтів ішли Лезюер, Гебольд, Клейн, Скребицький, Мун, Фрер, Гасон, Лукас та багато інших.

Уже в 1820-х роках у Європі налічувалось близько 200 різних шрифтів. Здебільшого це були лі­нійні рельєфні звичайні та збіль­шені літери для зрячих або умов­ні значки, що позначали літери, тільки значно спрощені. І лише шрифт Клейна принципово від­різнявся від усіх інших. В основі його методу було наколювання друкованих зрячих літер на па­пері. Така велика кількість різно­манітних шрифтів призвела до то­го, що в різних навчальних зак­ладах застосовували різні мето­ди письма й читання для незря­чих, а іноді й по кілька методів у одному закладі. Все це ускладню­вало процес навчання сліпих, особ­ливо масове друкування книг.

Виникла потреба створення єдиного, зручного, універсально­го шрифту, який би влаштовував незрячих усього світу. І за цю справу взявся француз Луї Брайль (4 січня 1809 р. - 6 січня 1852 р.; похований у Паризькому пантеоні неподалік від Наполеона Бонапарта).

Л. Брайль народився в містеч­ку Кувре неподалік Парижа. Він ріс здоровим, рухливим, допитли­вим хлопчиком. Одного разу, коли вдома нікого не було, Луї заліз у батьківську майстерню (батько був лимарем) і почав гратися його інструментами. Випадково кінцем ножиць він штрикнув себе в око, яке швидко осліпло і витекло. З часом почалось запалення здоро­вого ока, і хлопчик повністю втра­тив зір.

Батьки Луї були людьми мудри­ми і практичними. Вони добре ро­зуміли, що синові треба дати спе­ціальність і освіту. Хлопчик по­чав брати уроки у скрипаля. Його влаштували в місцеву монастир­ську школу; батько передав йому свої знання; дуже швидко Луї на­вчився орієнтуватися вдома, у дво­рі, на вулиці.

У цей час його батьки прочули про Гаюї та його методи навчання сліпих письму й читанню і відвез­ли сина до Паризького інституту сліпих (так тоді називали в Євро­пі навчальні заклади для незря­чих дітей). Тут він через кілька років захворів на туберкульоз.

В інституті діти вчилися писа­ти лінійно-рельєфним шрифтом В. Гасона, видавлюючи літери на зволоженому цупкому папері. Використовувався і незручний крапковий шрифт Барб'є, за до­помогою якого неможливо було писати цифри, розділові знаки; крім того, ця система письма була ли­ше фонетичною, за що незрячі її просто ненавиділи.

Луї вчився відмінно і за 6 років закінчив інститут. За великі ус­піхи в навчанні його залишили викладати в інституті.

Ще будучи учнем, юнак добре зрозумів недоліки всіх систем письма для незрячих: літери, пи­сати і читати було довго і незручно. Ось чому Брайль рано замислився над створенням нової, зручнішої системи. В цьому йому охоче до­помагали як незрячі викладачі інституту, так і учні.

Л. Брайль чудово бачив, що не­зрячий повніше і швидше сприй­має всю інформацію про знак на папері лише тоді, коли його паль­ці одразу намацують усю літеру, а не її частини. Експерименталь­но він довів, що крапковий шрифт сприймається швидше і легше, ніж лінійний. Після багаторічної практики і дослідів він запропо­нував свою знамениту «піести-крапку», що складається з двох вертикальних рядів по три крап­ки в кожному, з яких можна утво­рити 63 комбінації, тобто 63 різ­них знаки. Він розрахував і роз­мір шестикрапки - не менше ніж 6 мм завдовжки. Саме такі літе­ри можна легко і швидко читати.

У цьому, нібито й простому, ви­наході криється вся геніальність системи Луї Брайля. Адже ось уже півтора століття мільйони не­зрячих користуються цим універ­сальним шрифтом. Отже, підтвер­джується думка багатьох учених, що розум людини - на кінчи­ках її пальців.

Заслуга Луї Брайля полягає і в тому, що він запропонував при­лад для письма (який надалі удос­коналювався і тепер у оптималь­ному масовому варіанті має 18 ряд­ків по 24 клітини в кожному - тобто на одній сторінці можна на­писати 432 знаки) і надзвичай­но простий олівець - спеціальне шило, яким незрячі пишуть, тоб­то проколюють цупкий папір.

На жаль, геніальна система Брайля не набула поширення у Європі. Флер, Лукас, Мун, Скребицький, Полєжаєв та інші ще кілька десятиліть створювали різ­ні шрифти для людей з вадами зору. Та жоден із них не прижив­ся. І причина цього дуже триві­альна - найчастіше винахідни­ки думали про зручність не для сліпих, а для зрячих. Так, коли 20-річний Луї Брайль в 1829 р. запропонував педагогічній раді Паризького інституту для сліпих уже добре апробований свій ви­нахід, його було з обуренням від­кинуто. Мотивувалося так: якщо визнати систему Брайля, то зря­чим викладачам треба буде для ро­боти зі сліпими вчитися грамоті наново.

Та час підтвердив правоту гені­альних ідей Луї Брайля. В 1876 р. у Відні відбувся І Міжнародний з'їзд у справах навчання незря­чих. Він рекомендував усім краї­нам світу застосовувати як найуніверсальніший і найоригінальніший крапковий шрифт Брайля і на його основі розробляти свої національні алфавіти. В десятках країн Європи й Америки відкри­лися школи для дітей із вадами зору. З'явилися нормативні ак­ти щодо введення спеціальної ос­віти:

у 1873 р. в Саксонії вийшов за­кон про обов'язкове навчання слі­пих, глухих та розумово відсталих;

у 1893 р. у Великій Британії - закон про початкове навчання глу­хих і сліпих;

у 1896 р. в Швеції - закон про обов'язкове навчання сліпих;

у 1900 р. в Пруссії - закон про обов'язкове навчання глухих, слі­пих, розумово відсталих.

У 1990 р. в СРСР було 2789 спец­шкіл, де навчалося близько 575 тис. учнів з різними нозологіями.

У 1960-1970-х роках і пізніше в життя цивілізованого суспіль­ства стрімко увійшов магнітофон. Він значно полегшив процес інте­лектуальної праці, навчання і ре­абілітації незрячих, які відразу його оцінили. На магнітну плівку записувалися книги, лекції, музи­ка. Почалася конкуренція між системою Брайля і звукозаписом, і не на користь Брайля.

Ще більша революція в науці, ви­робництві, побуті розпочалася в 1990-ті роки, коли з'явився універ­сальний персональний комп'ютер, а згодом й Інтернет. Вони відра­зу зробили реальністю необмеже­не накопичення, зберігання та лег­ке і всім доступне використання необмеженої інформації.

У 1990 р. в Інституті кібернети­ки АН Білорусії для слов'янських мов було розроблено синтезатори мови «Фонемафон». Наступним кроком стало створення звукового інтерфейсу, тобто способу взаємодії комп'ютера і людини. В цьому на­прямі блискучих результатів досяг київський учений Тигран Терзян. Йому вдалося розробити програму «Редактор», яку він і досі вдоско­налює і за допомогою якої незрячі можуть легко набирати на клавіатурі й редагувати будь-які тексти.

Ось уже 7 років при навчально-виробничому об'єднанні Україн­ського товариства сліпих успіш­но і плідно працює науково-реабі­літаційний комплекс, очолюваний талановитим винахідником Пет­ром Гринчуком. Головне завдан­ня колектив закладу вбачає у створенні ефективних, зручних і недорогих (що нині має особливе значення) тифлоприладів та ін­формаційних технологій, які мож­на було б успішно застосовувати в соціально-трудовій реабілітації незрячих. Значних результатів досяг П. Гринчук у створенні персо­нальної голосової комп'ютерної програми. Він поставив собі за мету винайти таку систему, яка б сприймала і безпомилково реагу­вала на голосові команди.

Було також розроблено дуже важливу й оригінальну техноло­гію компілятивного синтезу дик­торської мови. Дуже цікавими є розробки колективу П. Гринчука «Капітал» і «Екзаменатор». їх з успіхом можна застосовувати в школах, у вищих навчальних за­кладах; адже програма «Екзаме­натор» не тільки дикторським го­лосом ставить запитання, сприй­має відповіді з мікрофона і клаві­атури, а й об'єктивно оцінює їх правильність і виставляє оцінки!

Останнім часом в Чернівець­кому науковому реабілітаційному комплексі розробили чимало ці­кавих новинок: малогабаритний брайлівський та голосовий на­стільні калькулятори, «електрон­ну комп'ютерну голосову бібліо­теку для сліпих», електронний го­лосовий зчитувач текстів із дискет «Прут-1», електронну голосо­ву книжку «Елка-1», голосову бібліотеку «Гобі-1». Усі вони пор­тативні («Елка-1», наприклад, ва­жить усього 300 г і має 20 год без­перервного звучання), у корис­туванні прості, як і магнітофон. За їх допомогою можна оператив­но послухати останні вісті, мате­ріали з Інтернету, електронні під­ручники тощо. Це особливо зруч­но всім інвалідам, зокрема студен­там. При цьому на одному звичай­ному компакт-диску для голосової бібліотеки «Гобі-1» міститься кіль­ка тисяч електронних книг, які безперервно можуть звучати по­над 1,5 року.

Практично закінчив П. Гринчук роботу над створенням портатив­ного голосового записника, який дає змогу вводити, редагувати, прослуховувати і переносити тексти на персональний комп'ютер, що, знову-таки, дуже зручно студен­там і викладачам з особливими потребами.

Прогрес триває! НТР продов­жується! На наших очах відбу­вається глобальна комп'ютериза­ція виробництва, науки, навчан­ня, освіти, культури, мистецтва, побуту - всього життя суспіль­ства. Все масштабніше, ефективніше і результативніше втілюють­ся у навчання школярів і сту­дентів, у тому числі й інвалідів, нові методи та інформаційні тех­нології дистанційного навчання. На основі використання необме­жених можливостей Інтернету в Україні відкриваються і працю­ють віртуальні університети. Це дуже зручно як для здорових людей, так і людей з фізичними вада­ми. Треба тільки навчитися розум­но використовувати всі досягнен­ня цивілізації, і «чарівна шести-крапка» Луї Брайля має займати в цьому процесі не останнє місце. У засобах здобуття освіти не по­винно бути конкуренції, адже всі вони доповнюють один одного. В отриманні нової інформації не можна обмежуватись якимось одним аудіоканалом. Треба користуватись і системою Брайля. Бон має чимало якостей і можливостей, які допомагають успішніно розв'язувати проблеми соціальне психологічної, гуманітарно-трудової, навчальної адаптації, реабілітації й інтеграції людей з особливими потребами.

версія для друку