Рибаков В. Дистанційне навчання дітей-інвалідів: потреба і можливості

Проголошуючи рівноправ­ність в одержанні освіти в Укра­їні, ми маємо бути реалістами: в житті все набагато складніше. Плата за навчання, наявні обме­ження в здоровії, життєві, сімей­ні та інші обставини для ба­гатьох на сьогодні стають непе­реборними на шляху до отри­мання повноцінної, якісної осві­ти. І однією з найбільш вразли­вих категорій населення зали­шаються люди з особливими потребами, інваліди. Проте нині у них з'явилася ще одна надія і можливість змінити ситуацію на краще. Такий шанс їм дає запро­вадження дистанційного навчання, яке не безпідставно називають освітою суча­сності.

Що таке дистанційне навчання, чи дійсно воно має гарантовану перспективу розвитку у нашій державі, як допомагатиме долучатися до освіти тисячам наших співгромадян, зокрема, молоді з обмеженими фізич­ними можливостями - у всьому цьому спробували ро­зібратися учасники "круглого столу", що відбувся 18 жовтня у редакції журналу "Соціальне партнерство". У дискусії взяли участь фахівці Міністерства освіти і науки, Інституту спеціальної педагогіки АПН України, низки навчальних закладів та центрів дистанційного навчання, представники громадських організацій ін­валідів.

Якісна освіта - найбільш надійний захист для інваліда

"Проблеми освіти людей з особливими потребами завжди посідали вагоме місце в наших публікаціях, — підкреслив у вступній промові головний редактор журна­лу "Соціальне партнерство" Віктор Розсоха. — Тож і те­ма, яку винесено на розгляд "круглого столу", не випад­кова. Ми за інклюзивну освіту, аби якомога більше дітей,

молодих людей з інвалідністю включалися в освітній процес у стінах загальноосвітніх шкіл, коледжів, техніку­мів, ВНЗ, але враховуємо і те, що загал дітей та молоді з інвалідністю дуже неоднорідний — це різний стан здо­ров'я, різні нозології і, відповідно, можливості щодо ре­гулярної освіти. Тому вважаємо, що на сьогодні є гостра потреба в більш широкому запровадженні дистанційного навчання як ще однієї перспективної і рівноправної фор­ми одержання повноцінної освіти інвалідами.

Якщо вдуматися, що означає якісна освіта для люди­ни з інвалідністю, то, мабуть, можна сказати і так — це той рятівний круг, який у спромозі відкрити їй шлях до потрібної професії, цікавої роботи, матеріального до­статку і самоутвердження та самореалізації як особисто­сті. На наше переконання, створення всіх умов для того щоб якомога більше інвалідів могли отримати належну освіту — від школи до ВНЗ і після нього — це першочер­гове завдання. Істотно допомогти в цьому має, не в останню чергу, саме дистанційна освіта. Тож принципові питання, — підкреслив Віктор Розсоха, — до обговорен­ня яких я вас запрошую — чи готові ми до цього, що ці­кавого і цінного в цьому напрямі вже робиться, що стри­мує розпочату роботу, на яку перспективу щодо запро­вадження в Україні системи дистанційного навчання мо­жемо розраховувати".

Не просто, але перспективно

Що дистанційне навчання — це дуже непроста справа, засвідчує вже одне визначення цього поняття в Положенні про дистанційне навчання, затвердженому наказом Міні­стерства освіти і науки України №40 від 21.01.2004 року: "Під дистанційним навчанням розуміється індивідуалізова­ний процес передання і засвоєння знань, умінь, навичок і способів пізнавальної діяльності людини, який відбуваєть­ся за опосередкованої взаємодії віддалених один від одно­го учасників навчання у спеціалізованому середовищі, яке створене на основі сучасних психолого-педагогічних та ін­формаційно-комунікаційних технологій".

Якщо ж розглядати проблему запровадження дистан­ційної освіти в практичній площині, то перед нами, причому в масштабі держави, постає взаємопов'язаний комплекс складних проблем і, найперше, в тому, що стосується йо­го належного забезпечення: нормативно-правового і орга­нізаційного, науково-методичного, системотехнічного, ма­теріально-технічного, кадрового, стандартизації дистанцій­ного навчання, моніторингу його якості тощо.

І все ж учасники дискусії, посилаючись на перші ре­зультати цієї роботи в Україні і повчальний досвід зарубіж­них країн, зокрема, Великої Британії, Іспанії, Китаю, Росії, були єдині в тому, що дистанційну освіту як сучасну фор­му навчання необхідно активно і послідовно розвивати в нашій державі. Приємно відзначити чітку і конструктивну позицію з цих питань, насамперед, Міністерства освіти і науки України. Як підкреслив завідувач сектора Департа­менту вищої освіти цього відомства Євген Карпенко, осві­тянська спільнота України відзначає важливість дистанцій­ного навчання, яке має суттєво підвищити конкуренто­спроможність вітчизняного ринку освітніх послуг, полег­шити повноцінне входження України у світовий інформа­ційний простір і збільшити доступ до дистанційного нав­чання різних соціальних груп та категорій населення, зо­крема дітей-інвалідів.

Аргументуючи необхідність прискореного розвитку ди­станційного навчання в Україні, учасники "круглого столу" підкреслили низку його очевидних переваг. Відзначалося, що за зручністю — це лідер з-поміж сучасних форм нав­чання. У людини з'являється можливість навчатися на ро­боті, вдома, в найближчому центрі дистанційного навчання. Істотним чинником є й те, що за якістю дистанційне навчан­ня може наближатися до денної форми, а за ціною бути в кілька разів дешевшим. На думку представника Міністер­ства освіти і науки України, така форма навчання більш прогресивна, ніж заочна, освітні технології якої вже давно застарілі, тож доцільно модернізувати її. І чи не найголовні­ше в соціальному плані — дистанційна освіта об'єктивно найдоступніша для тих, хто хоче вчитися, але з тих чи інших причин не може чи не бажає залишати місце свого прожи­вання. А це прямо стосується дітей-інвалідів складних нозологій. Особливу зацікавленість у залученні хворих із нас­лідками ДЦП, глухих та незрячих людей до дистанційного навчання висловили представники громадських організа­цій інвалідів, зокрема Благодійного фонду "АІК", Централь­ного правління товариства УТОГ, організації "Вікно у світ' "Глухій дитині, яка основну інформацію сприймає очима,; дитинства мають доступно розповідати на рідній мові пре речі, що її оточують, — підкреслила Марина Ліферова; УТОГу. — У дитячих садках глуха дитина дактилем, тобте абеткою повторює кожне слово. У два роки дитина може написати. Потім вона втрачає ці навички через те, що вчи­телі не знають жестової мови, вони не розмовляють мовою дитини. Тому, на мою думку, в школах для глухих дітей комп'ютери мають стояти, як-то кажуть, "з пелюшок", а ди­станційне навчання для них — це нагальна потреба".

Водночас, учасники "круглого столу" дійшли висновку, що дивовижні можливості дистанційного навчання, зокре­ма щодо освіти інвалідів, можуть бути реалізованими за однієї неодмінної умови — забезпечення належних темпу та рівня розвитку дистанційної освіти в Україні.

Що маємо на сьогодні?

Загальна ситуація щодо запровадження дистанційної освіти в Україні, за словами Євгена Карпенка, виглядає так. Ще у 2003 році Кабінет Міністрів України затвердив Про­граму розвитку системи дистанційного навчання на 2004-2006 роки, яка зараз реалізується. Наказом Міністерства освіти і науки затверджено Положення про дистанційне навчання. При Міністерстві діє Координаційна рада з цих питань. Створено мережу регіональних центрів дистанцій­ного навчання, розроблено положення про такі центри та проект положення про порядок ліцензування освітньої діяльності за дистанційною формою навчання. Нарешті, на базі Національного технічного університету України "Київ­ський політехнічний інститут" створено Український інсти­тут інформаційних технологій в освіті.

Нині організовано проведення педагогічних експери­ментів із впровадження дистанційних форм навчання у ба­гатьох вищих навчальних закладах України. Значних успіхів у цій роботі досягли, насамперед, Київський націо­нальний університет імені Тараса Шевченка, Національний технічний університет України "Київський політехнічний ін­ститут", Національна академія державного управління при Президентові України, Дніпропетровський національний університет, Запорізький національний технічний універси­тет, Луганський національний педагогічний університет ім. Тараса Шевченка, Національний університет "Львівська по­літехніка", Одеський національний університет ім. 1.1. Мечнікова, Сумський державний університет, Національний тех­нічний університет "Харківський політехнічний інститут", Хмельницький національний університет, Херсонський дер­жавний університет, Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна", інші державні та недержавні навчальні заклади.

На сьогодні всі вищі навчальні заклади мають мінімаль­но необхідний рівень оснащення комп'ютерною технікою для запровадження дистанційного навчання та його елемен­тів. Понад 50 ВНЗ різних регіонів фактично сформували центри дистанційного навчання, які мають відповідне тех­нічне, матеріальне та кадрове забезпечення. Помітний по­ступ є і в дидактичному забезпеченні навчальних закладів. На кінець минулого навчального року вони задекларували наявність понад 2200 розроблених дистанційних курсів.

Розпочато роботу із впровадження дистанційного нав­чання і в загальноосвітніх та професійних навчальних за­кладах. Порівняно з ВНЗ, тут проблем набагато більше, зо­крема, у формуванні телекомунікаційної мережі з виходом в Інтернет для обслуговування систем загальної середньої освіти. Але, попри все, на сьогодні в кожному регіоні України є не менше 5 опорних шкіл, які підключено до ме­режі Інтернет.

Подальший поштовх роз­витку дистанційного навчан­ня, підкреслив Євген Кар­пенко, мають дати рішення, які були прийняті на засідан­ні колегії Міністерства осві­ти і науки України у червні цього року. Колегія визначи­ла розвиток інформаційно-комунікаційних технологій в освіті, включаючи розвиток системи дистанційної освіти, одним із пріоритетних напрямів діяльності Міністерства на найближчий період. З урахуванням цього, до Кабінету Мі­ністрів України буде подано узгоджений з іншими цен­тральними органами виконавчої влади проект Державної програми інформаційно-комунікаційних технологій в освіті і науці на 2007-2010 роки, який передбачатиме значно вищі рубежі. Зокрема, планується розробити програму розвит­ку дистанційного навчання для всіх рівнів освіти; домогти­ся від Мінтрансзв'язку надання пільгових умов оренди ка­налів телекомунікаційних мереж для державних навчаль­них закладів, організацій та установ, які входять до систе­ми дистанційного навчання; провести перепідготовку кад­рів; створити окремий технологічний сайт "Дистанційна ос­віта"; започаткувати видання спеціалізованого науково-ме­тодичного журналу з проблем інформаційно-комп'ютерних технологій в освіті тощо. "Все, що вже напрацьоване і буде найближчим часом зроблене, — підкреслив Євген Карпен­ко, — стосується і дітей-інвалідів, бо вони, на мою думку, нічим не відрізняються від інших осіб, котрі потребують дистанційного навчання, але взагалі мають більше вразли­вих місць, на які нам треба звернути увагу".

Про результати експерименту з впровадження дистан­ційного навчання в університеті "Україна" розповіла присут­нім заступник директора Інституту дистанційного навчан­ня Ольга Леонтьева. На сьогодні в рамках експерименту, який розпочався у 2003 році, зазначила вона, створено 15 регіональних та 292 локальні (районні) центри дистанційної освіти, в 110 з яких вже проводиться навчання. З-поміж 6,5 тисяч студентів, які освоюють дистанційне навчання, немало й дітей з інвалідністю. У лютому наступного року вже буде перший випуск молодших спеціалістів, котрі за­вершать дворічний термін навчання. "У нас не проводять­ся сесії у класичній формі, а кожної неділі в локальних цен­трах (це орендовані нами приміщення шкіл, інших навчаль­них закладів) збираються слухачі і проходять навчання. Наступного тижня організується проміжний контроль, пі­сля чого переходимо до іншого модуля. Показово, що про­ведений по закінченні першого курсу ректорський контроль рівня знань засвідчив, що у "дистанційників" він ви­щий, ніж у "заочників". Деда­лі більше студентів хочуть отримувати повноцінну осві­ту на базі новостворених ло­кальних центрів ближче до домівки, бо це зручніше і де­шевше", — зауважила Ольга Леонтьева.

За її словами, вже є пер­ший досвід, хоча і поза про­грамою експерименту, щодо організації в Івано-Франків­ській області дистанційного навчання для 15 дітей-інвалідів, які перебувають вдома, за програмами ВНЗ з освітнім рівнем "бакалавр".

Що дистанційне навчання також доступне і доцільне у спеціалізованих загальноосвітніх закладах переконливо довела присутнім керівник спеціальної загальної школи "Надія" для дітей з вадами фізичного та розумового розвит­ку Юлія Костюк. "Ми вже кілька років займаємося цією складною, але дуже потрібною справою, — підкреслила вона. — У нашій школі є діти, мабуть, всіх нозологій — 83 діагнози. По-перше, ми займаємося додистанційною підго­товкою учнів, які за своїми можливостями можуть вступи­ти до ВНЗ. По-друге, запроваджуємо всі сучасні технології, зокрема, дистанційне навчання. І це дає результат, особли­во серед учнів старших класів, які краще підготовлені до цього психологічно. Навчання у нас взагалі індивідуальне,

— підкреслила Юлія Костюк. — Практикується кілька варі­антів дистанційного навчання. Наприклад, учитель вдома

— учень вдома, які спілкуються за допомогою комп'ютера, або учні за допомогою комп'ютера виходять на шкільний сервер і працюють з розміщеною там інформацією. Щодо запровадження дистанційної освіти у старших класах я однозначно кажу "так". Вже перевірено, що старші діти мо­жуть вчитися і отримувати якісні знання шляхом дистанцій­ної освіти".

Досвідом запровадження заочно-дистанційного навчання в Національній академії державного управління при Прези­дентові України поділилася начальник відділу маркетингу та інформації Центру дистанційного навчання Ірина Мартинен-ко. Нову форму навчання, зазначила вона, в Академії запро­ваджено з 2003 навчального року. Вона дає унікальну можли­вість фахівцям різних професійних сфер, які вже мають ви­щу базову освіту, продовжити навчання безпосередньо за місцем проживання (перебування) без відриву від основної діяльності завдяки використанню сучасних інформаційних і телекомунікаційних технологій. Для успішного освоєння магі­стерської програми чи окремого дистанційного курсу неод­мінними умовами є готовність до користування сучасними ін­формаційно-комунікаційними технологіями та наявність по­стійного доступу до Інтернету та електронної пошти. Очні се­сії проводяться три рази на рік тривалістю до 1 тижня. У між­сесійний період слухачі навчаються дистанційно без відриву від основної діяльності, за допомогою системи управління навчальним процесом "Прометей". У процесі навчання слуха­чі забезпечуються повним комплексом навчально-методич­них матеріалів.

Проблеми, проблеми..

Чи не 50% всього, що було висловлено учасниками дис­кусії, тією чи іншою мірою стосувалося конкретних проблем. Очевидно, інакше не могло і бути, враховуючи специфіку і но­визну обговорюваної теми, живучість у нашому суспільстві застарілих стереотипів у ставленні до освіти. "Мабуть, найбо­лючіша проблема, — зазначив Євген Карпенко, — це те, що запровадження інформаційно-комп'ютерних технологій в ос­віті, включаючи систему дистанційного навчання, не визнано на державному рівні як один з пріоритетних напрямів розвит­ку освіти. Наступна проблема — відсутність комплексного підходу до створення національного освітньо-наукового ін­формаційного середовища України. Це робить розвиток ди­станційного навчання наразі малоефективним і витратним. Нині таке навчання під силу або людям заможним, або ж має утверджуватися за умови відповідної державної підтримки, достатнього бюджетного фінансування. Ще одна наша біда — несформованість та недосконалість чинної нормативно-правової бази щодо дистанційної форми навчання, яка фак­тично почала розвиватись лише з 2003 року. В результаті ма­ємо лише острівки розвитку дистанційної освіти у вигляді ос­вітніх центрів такого навчання. Найбільш потужні з них у Ки­єві, Харкові, Сумах, Дніпропетровську, Донецьку, Львові, Хмельницькому. Люди з інвалідністю нині можуть реально долучитися до дистанційного навчання у всіх обласних цен­трах за певних умов, зокрема, наявності у них телекомуніка­ційного зв'язку з певними навчальними закладами. Прогно­зувати, що будемо мати через рік, два, п'ять наразі важко".

"Дистанційна освіта нормально розвиватиметься лише тоді, — доповнила попередника Ірина Мартиненко, — коли в Україні буде нормальний зв'язок у кожному регіоні, кож­ному населеному пункті. Слід урахувати, що дистанційна освіта не забезпечує необхідної практичної спрямованості, через що вона розвивається, насамперед, у напрямі еконо­міки та фінансів і дуже мало зорієнтована на інженерні дис­ципліни. Треба звернути особливу увагу на якість розроб­лених дистанційних курсів".

Найскладнішими проблемами для університету "Украї­на", на думку Ольги Леонт'євої, виявилися відсутність необхідних нормативних документів, розробка власними силами відповідного методичного забезпечення. "Коли ми починали експеримент, — зазначила вона, — була тільки програма розвитку дистанційного навчання і не було жод­ного нормативного документа".

Ще більш "заземлені" проблеми назвала Юлія Костюк. "Найперше, — це нестача комп'ютерів. На 200 дітей є 60 комп'ютерів, з них шкільних, виданих у користування — 7". І з гіркотою додала: "Щоб розв'язати цю проблему, ми на­писали 98 звернень до всіх організацій Києва, які могли да­ти хоча б старенький комп'ютер — але не одержали жод­ного". Друга болюча точка — потреба мати лише ліцензо­ване обладнання і програми. Те, що випускається, не зав­жди задовольняє нашу категорію споживачів. Тож дово­диться виходити з ситуації самотужки. Наприклад, посіб­ник з хімії для 7 класу з усіма практичними роботами роз­роблено нашими працівниками і він не ліцензований. Деда­лі більшої гостроти набуває проблема пошуку фахівця для обслуговування складного комп'ютерного обладнання. І це загальна проблема".

Злободенну проблему підняли і фахівці, які працюють з дітьми, що мають вади слуху. "Всі говоримо про комп'юте­ризацію, вихід у світовий інформаційний простір, — заува­жила Марина Ліферова, а наші діти зовсім не вивчають іноземної мови. Як же їм бути завтра?".

І підсумок

Якщо підсумувати все сказане учасниками "круглого столу", то загальну оцінку ситуації із впровадженням ди­станційної освіти можна сформулювати так: важко, але не безнадійно. Бо вже спостерігається психологічний перелом щодо використання інформаційно-комунікаційних техно­логій на всіх рівнях, є ентузіасти, зокрема, в інвалідній гро­маді, які не заради тільки зарплати, а й за громадянським розумінням і покликом душі вже взяли на себе цю важку ношу і особистим прикладом ведуть за собою інших. Бо добре усвідомлюють, що без запровадження новітніх ін­формаційних технологій, без тотальної комп'ютеризації, у нашої країни, у наших дітей, здорових і з інвалідністю, не буде ні майбутнього, ні обіцяного процвітання держави.

Віктор РИБАКОВ

Джерело: журнал Соціальне партнерствл, № 11 (12), 2005

версія для друку