Мельничук М. Формування духовних цінностей у дітей дошкільного віку

Кроки до компетентності та інтеграції в суспільство: науково-методичний збірник/Ред. кол. Н.Софій (голова), І.Єрмаков (керівник авторського колективу і науковий редактор),та ін. - К.: Контекст, 2000. - 336 С.

Нове, третє тисячоліття висуває перед праців­никами дошкільних установ нові навчально-вихов­ні завдання, зумовлені необхідністю формування в дітей почуттів любові, справедливості, правди, спів­чуття, милосердя та інших чеснот. Люблячими хочуть бачити дітей їхні батьки, рідні, вихователі, однолітки. Вкладаючи у вихованців любов, дорос­лі сподіваються отримати від них довіру, чуйність, порозуміння. Тому для справжніх фахівців любов є принципом педагогічної дії, перетворившись у безумовну, стає засобом морального виховання під­опічних. Але що ж тоді мала на увазі Марія Монтессорі, яка на початку XX ст. говорила: "Якщо ми стурбовані тим, щоб дати "моральне виховання" на­шим дітям, то передусім нам варто було б поставити самим собі запитання: чи правда це, що ми їх дійсно любимо, і чи насправді ми щирі у своєму прагненні прищепити їм "моральність". Гадаємо, що вона усвідомлювала глибокий зміст понять: любов, послух, чемність, взаємодопомога, вдячність, пошана тощо і відчувала велику відповідальність за формування їх у дитячих душах.

"Розглянемо наше місце у стосунках з дітьми. Ми є для них "стимулами" для виправлення їхніх відчуттів, що повільно розвиваються. Для інтелектуального розвитку в нас є різні предмети і кольори, форми тощо; але для духу предмети-стимули - це ми самі. Чисті душі дітей мають черпати свою духовну їжу від нас; їхні серця по­винні зупинитися на нас, як їхня увага фіксува­лась на улюблених стимулах; в любові до нас во­ни повинні піднятися до внутрішньої творчості"

 Отже, питання морального виховання дітей Марії Монтессорі переводить у площину проблем духовної сфери людини: розуміння і розрізнення добра і зла, вдосконалення чутливості совісті, ви­ховання морального почуття тощо. Зазначимо, що дух - це цілісність (як і інші частини людини: тіло і душа, розум, воля, почуття), яка має такі прояви, як інтуїція, совість. Відрізняти добро від зла - одне із призначень совісті; осуд чи ви­правдання - ще одне її призначення. Інтуїція означає розуміння змісту чи життєвого досвіду. "Можливо, що добре і погане відрізняється "внутрішнім відчуттям" без морального пізнання, і за таких умов "добре" і "погане" є абсолютними, тоб­то будуть пов'язані із самим життям, а не з набутими соціальними звичками", - стверджувала Марія Монтессорі. Її погляди на особливості конституції людини (трьохступінчасту її побудо­ву: дух, душа і тіло) й необхідність плекання ду­ховних сил малюків підтверджуються досліджен­нями науковців усього світу й, зокрема, вітчизняних: Е.Еріксона, В.Зеньковського, Я.Коменського, М. Рубінштейна, Софії Русової, Л. Ушинського та ін. Сучасні дослідження психологів і педагогів Інституту проблем розвитку людини (Київ) ще раз підтверджують необхідність надання пріоритетів становленню духовного самовизна­чення особистості. А це означає, що незалежно від наявності порушень у розвитку дитини, розладів зору чи слуху та ін., педагоги мають займатися розвитком духовної сфери підростаючого покоління. Адже часто буває так, що ясність душі — це доля, здавалось би, нещасливих малюків, дошкільників із неблагонадійних сімей, інвалідів, а насправді, докори сумління можуть розривати серця дітей, народжених без фізичних чи психічних вад.

Як уже зазначалося, вихователі й діти в основу свого ставлення один до одного покладають любов, намагання творити добро.  Оскільки любов, благодіяння, милосердя - це сфера прояву людського духу, то й дітей привчають до того, що ці чесноти мають виявлятися в їхньому житті щоденно і не повинні залежати від власних симпатій чи антипатій до інших. Вихователь має лише доби­рати адекватні засоби впливу на дітей, щоб пробуджувати вищі духовні почуття. Гадаємо, що з цією метою можна використовувати дитячий фольклор (народні ігри, приказки, прислів'я тощо) чи літературні джерела, як-от твір К.Ушинського "Суперечка тварин". Передаємо його зміст.

"Кінь і собачка засперечалися між собою, кого з них хазяїн більше любить.

-  Звичайно, мене, - говорить кінь. - Я йому дрова з лісу вожу. Сам він на мені в місто їздить: пропав би без мене зовсім.

-  Ні, хазяїн любить більше мене, - говорить корова. - Я його сім'ю молоком годую.

-  Ні, мене, - гарчить собака.  - Я його дім стережу.

Почув хазяїн це сперечання і говорить:

-   Облиште це сперечання, всі  ви мені по­трібні, і кожен з вас добрий на своєму місці".

Для закріплення поняття любові в дітей стар­шого дошкільного віку можна використати метод переказу описових творів - таких, наприклад, як оповідання М.Пришвіна "Вода і любов". Письменник підмітив, "що тваринам найближча стихія - це любов, а рослинам - вода; вони жадають її, і вона до них приходить із землі, із неба, як у нас буває любов земна і небесна".

Вихователі здебільшого вдаються до пояснен­ня дітям значення моральних та духовних катего­рій правди, справедливості, совісті, а тому їм зна­добляться влучні вислови на означення зазначе­них цінностей. Це можуть бути загадки: "Хто завжди правду каже?" (Дзеркало), прислів'я та приказки: "Не той друг, хто медом маже, а той, хто правду каже", "Одна правда пересилює сотню неправд", "Два брехуни одної правди не скажуть", "Не все те правда, що байка каже", "Не одяг красить чоловіка, а добрі діла", "Не живи сам для себе, бо не вродився сам від себе", "Як не шкодила Кривда Правді, що не робила, а бачить - нічого не вдіє".

Звернімося до "Словника української мови" Б.Грінченка і помітимо, що слово "правда" і похід­ні від нього лексеми - одні з найпоширеніших, а саме:

"Правда. На правду казати. Правдиця, прав­донька, правдочка. Правдешній. Правдиво. Прав­ди. Правдолюбець. Правдувати. Праве. Праведний. Праведник. Праведність. Праведно. Правоборець. Правибори (вибір виборців). Правно (законно). Право" та ін.

В українській мові слово "істина" здебільшого виступає синонімом до слова "правда". Поняття істини для дитини має стати частиною свідомості, підтвердженням її вищого походження. Праведна людина також певна себе, дотримує слово, спів­чуває чужій біді.

Діти повинні знати, що в житті, поряд із радо­щами, є горе, хвороби, самотність. Український учений, письменник і педагог В.Сухомлинський наголошував на тому, що не варто ізолювати дітей від видовища людських проблем і страждань. Він залишив нам у спадок безцінні епічні мініатюри, які й сьогодні слугують засобом пробудження в дітей почуття милосердя до хворих, немічних, бідних. Педагоги привертають увагу дітей до того, що навколо нас чимало таких людей і варто з ними спілкуватися й пізнавати один одного. Наведемо оповідання В.Сухомлинського "У кого радість, а в кого горе".

"П'ятикласники зібралися їхати на екскурсію до Канева. Раділи діти: багато побачать нового, цікавого. Побувають на могилі Т.Г.Шевченка.

Збиралася їхати й Галя. Та ось у неї тяжко за­хворіла мама. Приходить Галя до школи заплакана.

-    Чого   це   ти   така   сумна?    -   питають товариші.

-  Мама дуже хвора. Не поїду я на екскурсію.

Тяжко стало на душі в дітей. Як же можна ра­діти, веселитися, коли в товариша горе? І виріши­ли діти: почекаємо, поки в Галі одужає мама, тоді й поїдемо на екскурсію. Минуло три тижні. Га­лина мама одужала - весь клас поїхав на екс­курсію. Поїхала й Галя.

Коли в тебе радість, у другої людини може бу­ти горе. Розуміти чуже горе - це велика краса".

Автор "Школи радості", В.Сухомлинський, на практиці довів необхідність з найніжнішого віку вчити дитину жаліти, співчувати, допомагати одно­літкам епізодично, допомагати завжди, допомагати щиро. І, отже, крок за кроком виховувати в ма­люків розуміння добра і зла. Варто також ви­ховувати в дитини почуття любові та обов'язку перед рідними -перед однолітками, перед самим собою, перед батьківщиною, перед правдою, що має виливатися у виховання почуттів спра­ведливості та обов'язку.

Перед читанням твору "А серце тобі нічого не наказало?" вихователю варто відвідати дітей удо­ма, поспостерігати за їхньою поведінкою з дорослими. У дитсадку декотрим дітям слід порадити бути уважними до рідних, які піклуються про за­безпечення основних їхніх потреб. (Сказати, що коли тато прийшов з роботи засмучений, то варто розпитати його про те, що з ним трапилося. Коли ж тато не буде схильним підтримувати розмову, то бажано проявити делікатність: варто помовча­ти або ж створити спокійну атмосферу і не затівати гомінких ігор).

Наводимо    зміст    вищезазначеного    твору В. Сухомлинського:

"Андрійко прийшов зі школи і побачив запла­кану матір. Він поклав книги і сів за стіл. Чекає обіду.

-  А тата відвезли в лікарню, - каже мати. - Занедужав батько.

Вона ждала, що син занепокоїться, стривожить­ся. А син був незворушний, спокійний. Мати великими очима дивилася на Андрія.

-  А нам завтра до лісу йти, - каже Андрій. - Завтра ж неділя. Учителька наказала, щоб усі прийшли до школи о сьомій ранку.

-  Та й куди ж ти підеш завтра?

-  До лісу ... як наказала вчителька.

-  А серце тобі нічого не наказало? - спитала мати й заплакала".

Такі твори спонукають до необхідності усвідомлення моральної відповідальності за свою по­ведінку перед окремими людьми, оцінку своїх вчинків з погляду норм співжиття певного колек­тиву. Самостійний характер свідомості має виявлятися в моральному задоволенні дитини своїм вчинком або відчутті сорому за нього.

Прикру історію, яка трапилася з півником, варто розповісти дітям, які виявляють свої егоїстичні нахили, а то й зневажають гідність іншої людини. Чистота думок і вчинків необхідна всім дітям. В інклюзивних групах це сприяє підвищенню ефективності навчання та взаємин дітей. Цьому сприятиме наступний твір В.Сухомлинського.

Півень і сонце

Дрімає Півень на сідалі. Прокинеться, солодко позіхне й знову дрімає. А на зорі завжди співає: ку-ку-рі-ку! Прокидаються кури, худоба. Півень і каже:

-  Ба, як проспівав - і ранок настав. Якби не я, то й не розвиднілось би. А так-таки.

Так повторювалось багато разів. Та ось Півень розгнівався на людей - мало йому дали зерняток. Потім і подумав: "Влаштую ж я вам. Не про­співаю вранці - і не зійде сонечко. Що ви станете робити?"

Прийшла ніч. Посміхається уві сні Півень сам до себе, зловтішається: "Ось буде вам біда". При­йшов час співати, а Півень мовчить. Заплющив очі і спить. Прокидається і бачить: сонце яскраво світить. Кури повставали з сідала.

Соромно стало Півневі.

Зламана гілка

Зламав Івасик гілку ясеневу І кинув геть, коли награвся нею. Веселий він побіг собі додому. Вона ж лежить на глинищі рудому. В самотині зітхає гілка тяжко: Уже на ній не сяде більше пташка. Вже вітерець її не захитає. "Хитати ще?" - її не запитає. В ЇЇ прожилках не бродити соку, Не гріти мрію, ніжну і високу! Вгорі шумлять зелені верховіття, Вона ж довіку тлітиме як сміття. Івась у ліжку спить спокійно, тихо. Невже не знає він, що скоїв лихо?

(А.Бортняк)

У філософії існують такі категорії, як "абсо­лютна" і "відносна" істини, які характеризують людське пізнання з боку його повноти і точності, розкривають пізнання об'єктивної істини як не­впинний процес наближення суб'єкта до об'єкта, руху від незнання до знання, від неповного знан­ня до знання дедалі повнішого і точнішого.

Одним із значень абсолютної істини є "вічна" істина, яка вказує на її незалежність від умов, місця та часу, незмінність і неспростовність у процесі розвитку пізнання. У християнській кон­цепції істинним є твердження Ісуса Христа: "Я - дорога, і правда, і життя..." (Євангеліє від Івана 14:6). Тут Христос є критерієм істини і критерієм моральності.

Справедливість і несправедливість розгляда­ються як соціально-етичні поняття, які відобража­ють уявлення певних соціальних груп і окремих індивідів про ступінь відповідності існуючого чи можливого стану речей їхнім потребам, інтересам та ідеалам. Категорії справедливості і несправедливості виступають як міра, масштаб доб­ра. Справедливість для дошкільників означатиме поведінку, за якої вони мають рівно ставитися до собі подібних.

Гуманне ставлення до людей, які нас оточують (в якому ми визначаємо себе "не вище і не нижче всіх інших людей", а рівними їм за спільною нам усім людською гідністю), є саме та сфера, в якій виховується в дитині почуття правди і справедли­вості. Привчити дитину пройматися душевним станом інших людей, ставити себе на місце скрив­дженого і почувати те, що відчуває він, - значить дати дитині розумову можливість бути завжди справедливою. Але для того, щоб ця можливість перетворилася в дійсність, треба, аби дитина не тільки розуміла свою неправоту, а й щоб для неї було нестерпно почуватися неправою, тобто необхідно розвивати в дитині здібність самооцінки і відроджене прагнення до істинної, а не до позірної досконалості, - зазначав К.Ушинський.

Як відомо, серед методів, які впливають на формування моральних цінностей особистості, слід виділити силу слова. Виховання доброчин­ності в дошкільників значною мірою залежить від сформованості в них уявлень про морально-етичні поняття, оцінки і самооцінки вчинків, виконання правил у життєвих ситуаціях. Тому засвоєння дітьми семантики слів - морально-етичних понять та духовних цінностей (правди, справедливості, любові тощо) можна розглядати як один із "ключів" до моделювання методики виховання дітей.

Пропонуємо дітям погратися у гру "Кажи правду".

Матеріал: м'яч середнього розміру. Хід гри: дорослий кидає дитині м'яч, вимовляючи якесь слово, а вона, впіймавши, називає слово, протилежне за значенням, і кидає м'яч дорослому. Слова: красивий - потворний; справедливий - неправдивий, довірливий - підозрілий; правдивий - брехливий; правда - обман, омана, облуда.

Правила гри: м'яч кидати лише тоді, коли ви­мовиш слово.

У цьому віці слід використовувати сюжетні картини, на яких зображена моральна колізія, яка ще не розв'язана. Дітям можна запропонувати такі завдання:

1.  Уяви, що ти учасник ситуації, яка зображена на картині. Розкажи, як би ти повівся. (Дітям з проблемами   розвитку   вихователь   робить   словесний опис малюнків).

2.   Заплющ   очі   й  подумки   здійсни   гарний вчинок у дитсадку, вдома, на вулиці. Розкажи про нього.

3.  Заплющ очі і подумки зроби щось приємне своїм товаришам, вихователеві, бабусі.  Розкажи, що ти зробив.

Такі завдання будуть посильними як для дітей з нормальним розвитком, так і для дошкільнят з особливими потребами.

Серед засобів, які полегшують процес вихо­вання дітей з особливими потребами, педагогам можна рекомендувати народні ігри. Народна муд­рість, ввібравши в себе все найдоцільніше з бага­товікового досвіду попередніх поколінь українсь­кого народу, спеціально витворила ігри, які допо­магають дітям з приємністю спілкуватись один з одним, не відчуваючи різниці у фізичному статусі. Так, здорова дитина, побувши в ролі "Панаса", краще зрозуміє свого ровесника з розладом зору. Діти, залучені до ігор, зміст яких полягає у пошуку захованих предметів ("Перстеник", "У відшукування" тощо) будуть уважними до одно­літків, які мають розлади слуху. Мова ігор: у "Фанти", "Кіт і мишка", "Зайчику", "Жучок", "Крем'яхи" "Пташка в клітці", "Порожнє місце", - проста і доступна, може бути замінена від­повідними жестами. Ось чому народні ігри ми розглядаємо як необхідний засіб для створення позитивних психологічних умов для включення дітей з особливими потребами в освітній заклад. Адже рівень розвитку пізнавальної діяльності ди­тини залежить, зокрема, не стільки від здорових функцій, скільки від її особистісних якостей: ціле­спрямованості, активності, прагнення до са­мостійного пізнання тощо.

Наведемо приклади народних ігор, які збе­рігають у собі значні компенсаторні можливості у вихованні позитивних рис характеру.

«Діти вигадали гру "У відшукування". Галина вийшла за двері. Діти сховали напер­сток у маленьку шафу. Тоді покликали Галинку. Вона нікого ні про що не питала, але ходила по кімнаті, заглядаючи в усі куточки. Коли вона зупинилася, Зіна їй сказала: "Шукай, Галино, гарненько", - і чим голосніше вона говорить, то значить, що Галина до наперстка ближче. Що тихіше говорить Зіна, то значить Галина від наперстка далі. Так по голосу Галина нарешті й знайшла схований наперсток».

Вихованню в дітей правдивості сприятиме гра "Панас". Для закріплення правил гри можна за­пропонувати дітям поділитися на пари. Одній ди­тині з кожної пари зав'язують пов'язкою очі. Протягом перших п'яти хвилин вихователь звер­тається з проханням до "зрячого" малюка направ­ляти дитину із зав'язаними очима по груповій кімнаті чи навколо ігрового майданчика і підка­зувати їй, куди йти і як дістатися до визначеного місця. Після п'ятихвилинної гри вихователь про­понує дітям помінятися ролями.

Після наступних кількох хвилин дошкільники знову збираються разом. Педагог веде з ними таку розмову:

-  Що б трапилося з вами, коли б ваш партнер не сказав вам правду? А якби він сказав   про те, що на вашому шляху немає ніякої перешкоди, тоді як насправді вона була б?

-  Як би ви почувалися, коли б знали, що ваш партнер по грі завжди каже правду?

-  А як би ви себе почували, коли б знали, що товариш не тільки говорить правду вам, а й піклується про вас і хоче допомогти? Стали б ви довіряти йому більше чи менше?

Кожна гра має утверджувати почуття любові:

•    вихователя до дітей;

•    дітей один до одного;

•    сприяти розв'язанню непорозумінь чи кон­фліктних ситуацій;

•  утверджувати дружні взаємини в "малих групах", у  колективі, з дітьми  з  особливими потребами.

Педагогу треба застосовувати цілий комплекс педагогічних методів та прийомів: ласкаве фізич­не доторкування, схвалення, навіювання, опис, пояснення, зосереджена увага, дисципліна, прохання, твердість характеру, гнучкість реакцій, стиму­лювання, вимоги, модифікація поведінки, вказів­ки, інструкції, створення можливостей, позитив­ний приклад для наслідування, вміння активно слухати, прихильне ставлення до почуттів та ідей, контакт "очі до очей" (зустріч поглядів) та ін. Це допоможе дитині з проблемами розвит­ку постійно відчувати беззастережну, безумовну любов до неї з боку дорослих.

Виховання підростаючого покоління на почат­ку третього тисячоліття передбачає знання вихо­вателем закономірностей розвитку та становлення духовного світу дитини, починаючи з перших кро­ків життя. Внутрішній світ маляти багатогран­ний, шкода, що сучасною наукою ще недостатньо вивчений. Безсумнівно, що незалежній Україні потрібні працьовиті, чесні, доброзичливі громадяни. Акумулювавши всі людські чесноти в одному слові "любляча", можна виховати дитину, котра любитиме свій рідний край, однолітків і тих дорослих, які спрямовуватимуть її життя за принципом "люби інших, як самого себе". Лише за таких умов можна буде сказати, що така особистість "відбулася", реалізувала закладений у неї від природи потенціал творчої та духовної індивідуальності, навіть якщо вона мала особливі потреби розвитку. Коли в дитини є певні проблеми тіла чи душі, то вона, її батьки, рідні, вихователі повинні знати про необмежені компенсаторні можливості вільного людського духу. Тіло становить лише одну сторону дитини, і не варто переоцінювати цю фізичну сторону; варто розглядати людину в усій її цілісності.

Ось чому видатний український учений, історик і педагог М.Демков висунув кілька зако­нів, дотримання яких дало можливість педагогіч­ній науці та практиці досягти ще на початку XX ст. творчого розвитку. Зазначимо, що духовні (та фізичні) сили людини підлягають розвиткові згідно з її індивідуальними особливостями (природовідповідно); для досягнення повноти духов­них сил необхідні відповідні вправи; тіло людини за допомогою виховання і вправ має стати ор­ганом духу.

Завдання педагогів - виховати люблячу дитину. Адже "любов покриває багато гріхів. Навіть якщо шрам не можна знищити, добре став­лення робить його непомітним... Любов подібна до того художника, котрий, маючи портрет друга, у якого більмо на оці, зображає його профіль з іншого боку... Велике і благородне діло - приховувати недоліки і прощати помилки друга: намалювати його образ, ще не покритий плямами, і підкреслити його достоїнства, завісою мовчання покрити його слабкі сторони, але піднести його доброчинства".

Любов компенсує наявні проблеми розвитку дітей з особливими потребами. Сформувавши у дітей любов, послух, чемність, вдячність, пошану, працьовитість, співчуття та інші чесноти, будемо певні того, що відкриємо їм очі на сутність і призначення людського життя.

версія для друку