Гурлєва Т. Попередження «важковиховуванності» в дошкільному віці

Кроки до компетентності та інтеграції в суспільство: науково-методичний збірник/Ред. кол. Н.Софій (голова), І.Єрмаков (керівник авторського колективу і науковий редактор),та ін. - К.: Контекст, 2000. - 336 С.

Термін "важковиховувана дитина", "важкий учень" традиційно пов'язується з підлітковим, перехідним, кризовим віком. Та, на жаль, корені такого прикрого явища, як важковиховуваність, дезадаптованість ховаються і вже починають (часто непомітно для оточуючих) виявлятися в ранньому дитинстві.

Маленька дитина всіма існуючими органами чуття, своїм незрілим розумом пізнає світ, реагує на нього, з дрібних кольорових скелець поступово складає багатобарвну мозаїку власного самобутнього досвіду життя. Майбутня картинка може виявитися гарним світлим творінням, пронизаним сонячними променями й веселими ус­мішками. Така мозаїка нестиме у світ відчуття щастя і повноти життя, впевненості у своїх силах, доцільності власного буття, потрібності іншим лю­дям. Однак перед нами може постати страхітливе зображення в темних тонах, переповнене стражданням і ненавистю, душевним болем і відчуттям нестерпної безвиході, сплюндрованої нерозквітлої любові. Ми можемо споглядати і недосконалу, незавершену мозаїку, яка сповіщатиме про невизначеність дитини, про її невпевненість щодо способу власного життя, вибору життєвого орієнтиру.

Світобудування, бачення й оформлення свого становища серед інших людей, ровесників і до­рослих, починається в дошкільному віці. Дитина входить у соціальне середовище, і цей процес охоплює засвоєння рідної мови, норм поведінки, правил співжиття, моральних цінностей. У процесі соціалізації відбувається поступове перетворення людського індивіду в особистість, що постійно розвивається. Головним завданням дорослого в цей період є передача дитині моральних цінностей і норм поведінки, допомога їй адаптуватися до вимог вихователя, попередження її соціальної дезадаптації. Інакше пізніше, у школі, дехто з дітей починає погано вчитися, конфліктувати з учителями й однокласниками, часто пропускати уроки без поважних причин, а іноді навіть скоювати аморальні вчинки і правопорушення.

Наслідком недостатнього засвоєння дити­ною позитивного соціального досвіду і є важко­виховуваність, яка виявляється в опорі дитини педагогічним впливам (таких дітей ми часто на­зиваємо неслухняними, впертими, вередливими, погано вихованими тощо). Важковиховуваність дитини може спричинятися особливим характе­ром взаємодії вихователя і вихованця, а в ок­ремих випадках - певними відхиленнями в роз­витку особистості чи психіки дитини. Психофі­зіологічно незрілі діти можуть і не завдавати ви­хователеві зайвих турбот і прикростей, але ста­новлять певний прихований резерв для виник­нення важковиховуваності, спричиненої пробле­мами в навчанні, ізольованістю від кола встига­ючих і соціально адаптованіших ровесників, пе­реживанням власної життєвої некомпетентності.

Ранній емоційний досвід сягає своїми кореня­ми взаємин дитини з дорослим і має величезне значення у формуванні її особистості. Фундаментом розвитку здорової психіки є відчуття се­бе істотою, яку люблять, а також почуття захище­ності, незаперечного та повного прийняття значущими людьми, якими спочатку є мати й батько, а потім вихователі, вчителі та ін.

Окрім любові, дитина отримує певні реакції дорослих на свою позитивну чи негативну пове­дінку. Так, у випадку, коли дії малечі відповідають вимогам батьків, її хвалять, заохочують, під­бадьорюють. "Молодець, синку" чи "Гарна в мене донечка!" - кажуть задоволені мама й тато. Та коли поведінка дитини суперечить уявленням про "гідне поводження", її дії оцінюються як погані, непристойні якім нема прощення. Ще гірше, ко­ли така оцінка поширюється на особистість ди­тини і на ставлення до неї загалом ("Ах ти, негідниця, й досі не витерла вилиту воду на підлозі!", "Ти найгірша у світі дитина, бо зовсім не вмієш себе поводити на людях! Я тебе не люблю!"), часто нівелюючи те позитивне і цінне, що було вже досягнуто і сформовано більш-менш вдалими виховними заходами (правомірне ви­користання заохочення-покарання, справедливе і доброзичливе ставлення до невиважених, "пога­них" вчинків тощо).

Психологи зауважують, що подібна схема за­своєння дітьми позитивного соціального досвіду не враховує ні індивідуальних властивостей конкрет­ної дитини, ні характеру її взаємин з вихова­телями, ні соціальної ситуації розвитку вихованця в цілому. Негативна оцінка вчинків дитини батьками, вихователями в дитячому садку, а зго­дом і вчителями у школі аж ніяк не сприяє за­доволенню потреби дитини в любові, прийнятті та позитивній оцінці оточуючих, в самоповазі, не формує позитивну самооцінку і прагнення до відвертих стосунків з дорослими і ровесниками. Більше того, систематична негативна оцінка по­ведінки дитини є для неї дуже тяжкою психотравмуючою ситуацією, яку дошкільня часто пе­реживає як таку, з якої вийти просто неможливо. Атмосфера емоційного неблагополуччя і напруження виснажує дитячу психіку, провокує розви­ток психосоматичних захворювань. У дітей можна спостерігати безсоння, погане самопочуття, млявість або підвищену дратівливість, вони скаржаться на болі в животі, головні болі та інші недуги.

Пригадується випадок, коли чотирирічна дів­чинка, постійно наражаючись на невдоволення, за­суджуючі й образливі оцінки виховательки, вже зранку починала просити маму не відводити її до дитячого садочка, бо, мовляв, у неї болять ніжки і вона мерзне (сидячи, до речі, на килимі в теплій гральній кімнаті з іншими дітьми, які, як виявилося пізніше, повторювали болючі для дівчинки оцінки своєї горе-виховательки). Після того, як мати дитини залишала її вдома і пропону­вала прогулятися в найближчому парку, дівчинка відразу ж "забувала" про своє погане самопочуття і, хутко вдягнувшись, весело всміхаючись, безтурботно збігала поперед матері сходинками. Чуйне ставлення до доньки і тактовна розмова з вихователькою пом'якшили, а згодом і зовсім усунули конфлікт, який приносив дівчинці страждання і міг би шкідливо вплинути на процес подальшої соціальної адаптації дитини у школі.

У розглянутому випадку психотравмуюча си­туація була вдало розв'язана, внаслідок чого нега­тивні емоційні переживання дошкільняти зміни­лися на позитивні. У тих випадках, коли бажаний результат не досягається, дитина не може за­довольнити ті потреби, які є провідними й охоп­люють основні сфери життєдіяльності в цей віко­вий період. Не знайшовши можливості самотуж­ки розв'язати психотравмуючу ситуацію, дитина прагне щонайшвидше позбутися нестерпних емо­ційних переживань, спричиненних негативними оцінками дорослого. І тут у нагоді стають неконструктивні форми реагування і поведінки, які у психології мають назву психологічного захисту.

Психологічний захист може яскраво виявляти­ся в дошкільників віку, наприклад, у кривлянні, голосному реготанні, діти можуть показувати язика, дражнити інших малюків, вчиняти "на зло", проявляти агресивність стосовно тих, хто низько оцінює їхню діяльність і не помічає прагнення бути "хорошими". Звичайно, подібна поведінка оцінюється оточуючими негативно, що підсилює емоційний дискомфорт дитини, ослаблює і спотворює процес ЇЇ соціалізації.

Внаслідок поглиблення психотравмуючої си­туації, частих негативних переживань, безуспішно­сті, "недієвості" захисних механізмів у дитини може розвинутися заїкання, енурез, неврозоподібні стани тощо. Звідси - невпинне неконтрольоване накопичення конфліктності, поступове спотворення характеру, що може поглибити соці­альну дезадаптацію дитини, спричинити її важковиховуваність, викривлення моральних та жит­тєвих орієнтирів.

Для попередження соціальної дезадаптованості дошкільника  вихователям  і  батькам  варто звернути увагу на такі моменти, сформувати в дитини навички гігієни, самообслуговування, ро­зумової праці, поведінки і спілкування; допомага­ти дитині розуміти й цінувати свої заслуги й ус­піхи у будь-якій діяльності, хвалити її навіть за незначні досягнення, які є значним поступом роз­витку психіки дитини (хоч вона за якимись па­раметрами й відстає від більшості дітей); створю­вати умови для успіху, постійно підкреслювати, що дитина здатна і може зробити значно більше і краще, ніж уже зробила; допомогти їй бачити не­гарні, непривабливі сторони свого характеру чи поведінки і нарощувати натомість позитивний до­свід переживань, дій, вчинків; уникати несправед­ливих звинувачень і зауважень, які зазвичай ви­кликають у дитини образу і навіть бажання діяти всупереч   вимогам дорослих; доцільно якомога частіше   звертатися   до   дитини   за   порадою, визнавати її право на власну точку зору; надавати їй більше самостійності та відповідальності, які в майбутньому стануть запорукою розвитку ініціа­тивності, почуття обов'язку, власного сумління особистості.

Якщо дитина не вміє товаришувати, то варто організувати заняття у групі дитячого садка так, щоб ця дитина могла якнайповніше виявити свої здібності, а інші дітлахи спромоглися оцінити ЇЇ позитивні риси і "потягнутися" до неї. Адже зне­вага до конкретного Юрасика чи Оленки, на жаль, часто-густо формується з "легкої руки" ви­хователя, няні, які весь час перебувають з дітьми і впливають на їхні оцінки самих себе і товаришів. Своїм особистим доброзичливим ставленням вихователь, а вдома - будь-хто із членів сім'ї, сприятимуть визнанню дитини однолітками. Недолугий дорослий хіба що ускладнить й без того тяжке становище малюка у групі ровесників, що вплине на їхню подальшу соціальну адаптацію.

Ставлення вчителя до окремого учня починає справляти вирішальний вплив на ставлення дітей одне до одного вже на початку шкільного навчання. Від цього значною мірою залежатиме харак­тер шкільної адаптації першокласника, чи буде він у змозі пережити всі труднощі навчання і травмуючого спілкування з однолітками, чи стане важковиховуваним учнем. За умови попереджен­ня або подолання описаних факторів можна уникнути бодай деяких симптомів важковиховуваності. яка бере свій початок у дошкільному ди­тинстві, виявляється у початковій школі, "квітне буйним цвітом" і самоутверджується в підлітко­вому віці і своїми гіркими плодами може отруїти все життя людини.

версія для друку