Горностай П. Життєва компетентність в умовах обмеженості життєвого світу

Кроки до компетентності та інтеграції в суспільство: науково-методичний збірник/Ред. кол. Н.Софій (голова), І.Єрмаков (керівник авторського колек­тиву і науковий редактор),та ін. - К.: Контекст, 2000. - 336 С.

Людина приходить у цей світ чиста, як кра­пелька роси, не маючи за плечима ніякого досві­ду. Але за своє коротке життя, що є миттю порів­няно з існуванням Космосу, вона будує неповтор­ний життєвий світ, не менш складний і різноманітний, ніж Усесвіт.

Кожна людина створює для себе власний просторово-часовий континуум. В однієї він ши­рокий і багатогранний. В іншої - обмежений і одноманітний. Окремі люди мають різні потреби щодо складності свого життєвого світу. Когось задовольняє маленький "мікросвіт", де він почуває себе затишно й комфортно, а для іншого - він розширюється до велетенської держави, а інколи й до безмежного Всесвіту, де хочеться бачити себе цілковитим господарем.

Життєвий світ людини можна умовно розділи­ти на зовнішній - частину довкілля, яке вона вва­жає своїм життєвим середовищем, у якому здійснює активну життєдіяльність; і внутрішній - світ власної уяви, переживань, мрій і спогадів.

Ці частини життєвого світу нерівнозначні і ма­ють для різних людей неоднакову цінність. Є лю­ди, спрямовані на зовнішній світ, на опанування все нових і нових його елементів (у психології їх називають екстравертами). Яскравими представ­никами такого типу є мандрівники й завойовни­ки, люди, які тамують невгамовну жадобу до роз­ширення меж свого життєвого світу шляхом екс­пансії в довкілля.

В інших людей переважає орієнтація на влас­ний внутрішній світ (мовою психологічної типології - інтроверти). Серед них багато художни­ків і поетів, людей, які задовольняють потребу в різноманітності життєвого світу, будуючи внут­рішній світ, що за своєю значущістю не поступа­ється реальному.

Така типологія (звісно, певною мірою, умовна) існує не тільки для окремих людей, а й для вели­ких груп (етносів і навіть цивілізацій). Так, американська цивілізація, започаткована завойовни­ками західних земель, мандрівниками і шукачами пригод, є типово "екстраверсивною". Це видно на прикладі американського мистецтва, зокрема - кінематографу, який, на думку фахівців, є "мистецтвом дії", тобто описує переважно зовнішній план подій і людської поведінки.

Європейська цивілізація є більш "інтроверсивною", "рефлексивною", що також знайшло відо­браження в мистецтві. Наприклад, у європейському кінематографі переживанням героїв, аналізові внутрішнього світу надається значно більше уваги, ніж в американському. Не випадково психоаналіз виник у Європі, а біхевіоризм - в Аме­риці. Але європейська культура, у свою чергу, по­ступається інтроверсивністю східній цивілізації, де традиція самоспоглядання і самозанурення у внутрішній світ піднялася до рівня філософії та способу буття.

Життєвий світ людини не завжди формується згідно з потребами і потенціями особистості, на реалізацію яких інколи саме життя накладає жорсткі обмеження. Коли людина раптом тяжко захворює, "зовнішня" частина її життєвого світу "стискається" до чотирьох стін лікарняної палати. Якщо попереду існує перспектива одужання і по­вернення до нормального життя (нехай це відбу­деться навіть через місяці чи роки),така ситуація може переживатися людиною оптимально і не обов'язково стає причиною серйозних життєвих іспитів. Проте людина може не бачити позитив­них перспектив свого становища, і їй необхідно допомогти їх знайти. Є цікавий досвід роботи з онкологічними хворими методом психодрами: іг­рова побудова життєвих перспектив цих людей допомагала їм подолати життєву кризу, а часом і смертельну хворобу.

Зовсім інші проблеми має людина, приречена хворобою на обмеженість до кінця свого життя. Важко уявити, що змушена переживати людина, яка, наприклад, виявляється паралізованою або втрачає зір чи слух, ноги чи руки. Біда, яка нава­люється на людину, настільки тяжка, що спричи­няє велику життєву кризу, з якої дуже важко ви­братися самостійно, без допомоги психолога чи психотерапевта. Але навіть після успішного подо­лання життєвої кризи людині доведеться вчитися жити по-новому, відновлювати втрачену життєву компетентність спочатку.

Не менш драматично складається доля люди­ни, обмеженої в основних життєвих проявах з раннього дитинства або від самого народження. Діти з обмеженнями опорно-рухового апарату, се­ред яких можна назвати каліцтво, параліч кін­цівок, ДЦП приречені до постійної залежності від людини, яка їх доглядає, що саме по собі є тяжким життєвим іспитом і здатне викликати значні психологічні проблеми. Життєвий світ дитини з руховими обмеженнями деформований тим, що вимушено має дуже скорочену зовнішню частину, до якої входять лише найближчі предмети. Для такої дитини звичайні, з точки зору здорової людини, дії перетворюються на тяжкі випробовування. Так, подорож за межі власної кімнати без сторонньої допомоги може стати таким же складним завданням, як підкорення гірської вер­шини або політ у космос.

Такі обмеження у сприйманні навколишнього світу, як слабкі зір, слух, сліпота, глухота тощо, та­кож накладають відбиток на формування специфічного життєвого світу дитини, який, крім своєї обмеженості, відрізняється неповнотою або відсут­ністю важливих складових: те, чого не може сприй­мати дитина, опиняється начебто за межами життє­вого світу, існує майже віртуально. Для таких ді­тей, а також для інших, які страждають на німоту, мутизми, тяжкі форми заїкання, значно звужені можливості комунікації, між дитиною та навколиш­нім світом виростають напівпрозорі і непрозорі бар'єри, що роблять цей світ недоступним, недо­сяжним, віддаляють його у просторі та часі.

Кожна дитина неповторна й унікальна, як неповторний і унікальний її життєвий світ. Проте в дітей з особливостями виникають загальні особис­тісні проблеми, які мають таку основну специфіку:

1)    комплекс   неповноцінності, відчуття   неспро­можності виконувати важливі людські функції;

2)   відчуття себе не таким, як інші, синдром "білої ворони", відчуженість від інших;

3)  почуття самотності, яке не може втамуватися обмеженими контактами з навколишнім світом;

4)    екзистенційні проблеми, відчуття втрати жит­тєвого смислу, яке часто виникає в дитини.

Спільним, що об'єднує ці проблеми, є те, що всі вони пов'язані з недостатнім опануванням жит­тєвих умінь і навичок, невмінням адаптуватися в навколишньому світі, неможливістю використо­вувати особистісні ресурси для розв'язання жит­тєвих завдань. Усе це можна охарактеризувати як невисоку життєву компетентність дитини, що є загальною причиною багатьох особистісних проблем, які потребують розв'язання (один із спо­собів – проблемно-орієнтоване психологічне консультування ).

Ефективним шляхом подолання труднощів, про які йдеться, є підтримка компенсаторних можливостей дитини. Дуже часто замість втра­чених чи порушених функцій відбувається підви­щений розвиток здібностей в інших формах і сферах. Може здатися парадоксальним, але діти-інваліди часто виявляються надзвичайно талано­витими. Природа начебто сама подбала про них і дала їм змоги в такий спосіб подолати власну об­меженість і обмеженість їхнього життєвого світу.

Підвищення життєвої компетентності ди­тини неможливе без віднайдення втраченого (або обмеженого чи ненабутого) смислу буття. Допомогти дитині знайти, для кого або для чого жити, - це означає, що потреба самореалізації зможе виявитися в певній формі активності, а це лише наповнить радістю дитяче існування, допоможе розвинути інші уміння та здібності, необхідні для розв'язання важливих життєвих завдань. В. Франкл - засновник логотерапії,чи методу відновлення втраченого смислу буття, вка­зував на три форми цінностей, за допомогою яких можна подолати екзистенційні фрустрації, тобто ситуації, коли життєвий смисл виявляється заблокованим: це цінності творчості, цінності пе­реживання і цінності взаємин.

Про творчість як спосіб подолання екзистенційних фрустрацій слід сказати окремо, вра­ховуючи її надзвичайно велику психотерапев­тичну силу.  Є ціла низка методів психотерапії

творчістю та творчим самовираженням, покли­каних допомогти в розв'язанні різних проблем, у тому числі й підвищення життєвої компетентності дитини. Творчість - це найкращий спосіб зба­гачення власного життєвого світу за рахунок вну­трішніх компонент (а саме це під силу дітям з обмеженнями). Це можливість освоєння психоло­гічного часу і простору, відновлення втрачених чи нерозвинених життєвих перспектив.

Життєвий світ дитини, що має обмеження, деформований. Як ми вже говорили, зовнішня йо­го частина скорочена,вона не задовольняє багатьох життєвих потреб. Реконструкція деформованого (або зруйнованого внаслідок кризи) життєвого світу - це один із шляхів допомогти дитині знай­ти своє місце в житті. Найоптимальніший спосіб такої реконструкції - подолати обмеженість зов­нішнього світу розвитком внутрішнього. Зану­рення у внутрішній світ може допомогти перебо­роти життєві труднощі, про що свідчить традиція східної філософії. Те, чого не дано здійснити в ре­альному житті, можна здійснити в уяві, у творчому задумі, у грі. Дуже ефективною тут може вияви­тися рольова психотерапія і психодрама.

Характерною особливістю життєвого світу дитини з обмеженнями є звуження її життєвих ролей. Багато потенцій рольової поведінки дити­ни не реалізуються, оскільки вона обмежена у сво­їх основних життєвих функціях. Формування нових життєвих ролей може здійснюватись у штучно створеному середовищі, коли уявні ролі замінюються втраченими чи не розвиненими ре­альними. Цим середовищем може бути:

а)  творчість, як активна (створення витворів мис­тецтва), так і пасивна (сприймання творів мистецт­ва: читання книжок, перегляд кінофільмів тощо);

б)  рольова гра (розважальна, навчальна, психоте­рапевтична).

Нові життєві ролі сприяють відновленню ро­льової компетентності, що є важливою складовою життєвої компетентності особистості. У цьому важливе значення має друга група цінностей, за В.Франклом - цінності переживання. Процес переживання сам по собі є засобом переробки травматичного досвіду і подолання життєвих труднощів. Рольове переживання, крім терапевтичного ефекту, має особливе значення як умова рольової компетентності людини.

Підвищення життєвої компетентності не­можливе без формування нових життєвих на­вичок дитини, системи комунікації, умінь вза­ємодії з навколишнім світом. Це досить складне завдання (а точніше - ціла система завдань) може успішно розв'язуватися. Сучасною педа­гогікою, психологією та дефектологією створено багато методів допомоги дітям з обмеженістю важливих життєвих функцій. Одним з яскравих прикладів є життя Ольги Скороходової, яка в 5-річному віці втратила зір і слух. Дівчинка, яка навчалася за методом відомого дефектолога І.Соколянського,не лише зуміла навчитися спілкуватися, а й стала відомим вченим і літератором, за­хистила дисертацію, написала кілька книжок. Цей приклад свідчить про можливість досягнення високої життєвої компетентності навіть при до­сить тяжких формах життєвих обмежень дитини. Для таких дітей дуже важливим (життєво важливим) є розширення можливості спілку­вання з навколишнім світом. Донедавна чи не єдиним віконцем у навколишній світ для багатьох дітей-інвалідів був телевізор. У сучасних умовах цю функцію все частіше виконує комп'ютер. Гло­бальна мережа Інтернет є одночасно і додатковим вікном у світ, і засобом творчої самореалізації. На відміну від телевізора, Інтернет дає змогу:

а)   активності, інколи не меншої, ніж у здорової лю­дини, оскільки робота в мережі - це не просто сприймання інформації, а обмін, презентація власного "Я", творче самовираження;

б)   розширення контактів з людьми, збільшення кількості знайомих у багато разів; недієздатна ди­тина раптом відчуває, що вона може бути цікавою для багатьох людей і що їх зовсім не лякає її від­мінність від інших;

в)   створення штучного іміджу, тобто можливості представити себе у власних очах і в очах інших не таким, який ти є, а таким, яким би хотів бути.

Комп'ютеризація може змінити традиційні уяв­лення про двокомпонентну структуру життєвого світу людини. До реального зовнішнього світу і внутрішнього світу переживань і фантазій можна додати ще віртуальний світ, створений інформацій­ними технологіями. Віртуальна дійсність, звісно, несе в собі загрозу витіснення реальної дійсності з життя людини. Проте, коли ми говоримо про дітей з обмеженнями, для яких реального світу катастрофічно не вистачає, віртуальний комп’ютерний світ здатний частково заповнити по­рожнечу і допомогти подолати фрустрацію, спричинену нею. Крім того, сучасний рівень комп’ютерної техніки дає змогу пристосувати її до найрізноманітніших обмежень дитини. Так, є комп'ю­тери для сліпих, для людей, які втратили верхні кінцівки тощо.

Але, що б не говорили прихильники інформа­тизації, повністю замінити живі контакти з людьми не можуть навіть найдосконаліші технології. Це насамперед стосується дітей з особливими потребами, для яких зв'язок з людьми є надзви­чайно цінним. Тому розширення контактів з на­вколишнім світом,але перш за все спілкування з людьми має стати одним з важливих завдань допомоги дітям з особливими потребами.

Не менш значним (чи не найголовнішим) є за­вдання відновлення дитиною власної самоцінності, подолання майже неминучого за таких умов комплексу неповноцінності. Взаємини (ставлення до себе і до навколишнього світу) є третьою гру­пою цінностей за В. Франклом. Ставлеиння до себе як до беззаперечно їцінності, прийняття се­бе і власного становища без зайвої драматизації - це шлях до знаходження нових ресурсів самореалізації (а вони є навіть у найтяжчих випад­ках життєвих обмежень дитини) і основна умова підвищення життєвої компетентності.

версія для друку