Бурчак О. Освіта сліпих: сучасне і майбутнє

Розбудова молодої української держави передбачає докорінні зміни не лише в економіці, а й у всіх сферах людської діяльності і, зокрема, в системі освіти, яка покликана готувати активних учасників цього процесу.

Освіта в Україні переживає не кращі свої часи. А що вже говорити про навчання людей з обмеженими фізичними можливостями, які зна­ходяться у досить важких умовах боротьби за виживання...

Сучасний ринок праці вимагає від людей з інвалідністю, зокре­ма незрячих, високої конкуренто­спроможності. Тут вихід один: знач­но підвищити рівень комплексної абілітації та реабілітації, починаючи з раннього дитинства.

Слід зауважити, що суспільство не змінило свого ставлення до інвалідів як до людей, котрі обмежені у про­фесії, і тому користі від них небагато.

Коли незрячий, скажімо, вступає до вищого навчального закладу, особ­ливих перепон, як правило, не буває. Складай успішно вступні іспити і здо­бувай освіту. Колізії починаються під час працевлаштування. Роботодавці віддають перевагу здоровим людям, а до інвалідів застосовується приблизно така формула: «Ви у нас працювати не зможете і не будете». І ніякі аргументи до уваги не беруться. Та й законодавс­тво мало чим може допомогти.

У нас групу інвалідності людини визначають ступенем втрати нею пра­цездатності. А в трудових рекоменда­ціях пишуть що завгодно і як завгодно. Наприклад, у медичній довідці автора цієї статті записано: «непрацездат­ний». Добре, що ніхто її не читав.

А в багатьох країнах світу вирішують, яку потрібно надати допо­могу інвалідові, аби він міг працю­вати на рівні здорових людей. Я» бачимо, проблема та ж, а підході вирішення-різні.

Фахівці стверджують, що вихо­вання людини починається з першого дня її народження. І майбутнє її бага­то в чому залежить від педагогічна здібностей батьків. І дітям, і батькам на допомогу приходять лікарі, педа­гоги, психологи, інші фахівці.

А що робити, коли дитина наро­дилася сліпою, або втратила зір у ранньому віці? Хто й в який спосіб зможе допомогти батькам інваліда? У такому разі вже потрібна допо­мога тифлопедагогів і тифлопсихологів. Державних і недержавних спеціальних дошкільних закладів в Україні надто мало. Це зрозуміло, адже дітей з глибокими порушен­нями зору порівняно небагато, та й проживають вони в різних регіонах країни. Держава мала б організувати серйозну консультативну допомогу батькам з боку відповідних фахівців. Нажаль, цим питанням ніхто ґрунтовно не займався. Десь ця робота поставлена краще, десь - гірше, а в невеличких містечках та селах взагалі нічого не робиться.

Вчителі спецінтернатів розповіда­ють, що до школи нерідко приходять діти, які навіть ложки не вміють пра­вильно тримати в руках. Трапляються випадки, що таких учнів запису­ють у розумово відсталі. А ті успішно закінчують університети і навіть за­хищають кандидатські дисертації.

Водночас, зрячі діти йдуть до школи, вже вміючи читати, писати, рахувати тощо. Таким чином, уже на даній стадії спостерігається відчут­на різниця у готовності до навчання сліпих і зрячих дітей.

Отже, спеціальні школи-інтернати мають бути готовими навчати дітей, які в розвитку відстають від своїх здорових однолітків. На жаль, це не так.

На сьогодні навчальні заклади такого типу не можуть похвалитися хорошою матеріальною базою. Не вистачає спеціальних підручників. а й ті являють собою передрук із плоскодрукованих підручників для масових шкіл, а адаптованих для не­зрячих учнів зовсім немає.

Усі ми бачимо, які чудові Букварі здержують зрячі першокласники. А що мають сліпі діти? Це просто жах. Ні поліграфії, ні оздоблення, ніяких ілюс­трацій. Складається враження, що за півтора століття рельєфно-крапкового книгодруку нічого не змінилося.

Також гостро стоїть проблема забезпечення шкіл для сліпих ди­дактичними матеріалами та тифло-технічними засобами. Як зазначав видатний педагог К. Ушинський, ніщо -є може замінити живе слово вчителя. Але ж використання на уроках наочних посібників ніхто не відміняв. З цього питання написана велика кіль­кість методичної літератури. Можна скласти значний перелік тифлотехні­ки шкільного навчання - від простих пристроїв до складних електронних приладів. Все є, тільки немає ладу.

Невже так важко зрозуміти, що зрячий учень сприймає матеріал візу­ально, а сліпий - на дотик. Не можна, яку масовій школі, повісити на класну дошку, наприклад, географічну карту й показувати дітям моря й океани. Така карта має лежати на столі перед кожним сліпим учнем. Далі наводити приклади немає потреби.

Не менш гостро стоїть і кадрове питання. У спецінтернатах не виста­чає педагогів, що володіють мето­дикою навчання та виховання дітей з глибокими порушеннями зору. Оскільки система підготовки тифлопе­дагогів у нас розвинена дуже слабо, то до школи приходять працювати люди, які ніколи не бачили незрячих дітей, а це часто призводить до нега­тивних наслідків.

Із усього сказаного стає зрозумі­лим, в яких умовах навчаються не­зрячі діти. Хочеться нагадати чинов­никам від освіти, що зрячі діти (ми вже про це говорили) завжди знаходяться у кращому становищі, ніж не­зрячі. Вони живуть вдома з батька­ми. Більше читають, дивляться кіно. Частіше відвідують музеї та вистав­ки. На вулицях бачать різні афіші, реклами, плакати тощо. Відвідують художні, технічні, спортивні та інші школи, гуртки, секції. А що можна сказати про дітей з інвалідністю?

По закінченні школи молода лю­дина одержує свідоцтво про освіту, тобто юридичний документ. Тому в ньому не сказано про ступінь еле­ментарної реабілітації незрячого (поновлення та формування навичок самообслуговування, мобільності, орієнтування у просторі і компенса­торних навичок спілкування з людь­ми та навколишнім середовищем).

Також нічого не йдеться про соціаль­ну адаптацію та його готовність інте­груватись у суспільство.

Щороку в УТОС приходять десят­ки молодих людей, і ми, не претен­дуючи на науковість спостережень, можемо стверджувати, що багато із випускників шкіл не готові до само­стійного повноцінного життя. І коли ми говоримо про високу конкурен­тоспроможність інвалідів на ринку праці, то маємо на увазі не тільки енциклопедичні знання людини, а й її мобільність та комунікабель­ність, вміння самостійно і швидко вирішувати складні питання, сло­вом, володіти всім арсеналом повносправного працівника. Доводить­ся констатувати, що школа нині, на жаль, не може дати своїм вихован­цям таку підготовку.

Критична ситуація, що склалася в Україні, висуває в число найважливі­ших напрямів державної політики проблему ефективної абілітації та реабілітації дітей з інвалідністю. Ви­рішення цієї проблеми ускладнюєть­ся, з одного боку, консерватизмом і недостатньою компетентністю фахівців різних відомств та ігнору­ванням суспільством можливостей інвалідів. А з іншого боку, слабкою готовністю людей з інвалідністю до самостійного життя. Це зумовлено, насамперед, відсутністю в країні раціональної комплексної медичної, соціальної, психологічної та педаго­гічної допомоги дітям-інвалідам.

У народі жартують: песиміст - це добре поінформований оптиміст. Ми ж сподіваємося, що держава і суспільство зроблять все можливе, аби оптимізм породжував новий оп­тимізм. Хочеться вірити, що ті, хто має вуха, нас почують.

Олександр БУРЧАК,

бібліотекар-тифлолог

цент­ральної спеціалізованої бібліотеки для сліпих УТОС

Джерело: журнал  „Соціальне партнерство”, № 10 (11), жовтень 2005

версія для друку