Баранцова Т. Реабілітація тіла та душі

Колись після травми я мріяла про те, що, на мою думку, було таким недосяжним, як зірочки на небі: я мріяла про гарну роботу, про незалежність, про кохання. Це були найбільш таємні мрії, які довгі роки були незмінні, як і мрія по скоріше отримати путівку до санаторію „Слов’янський”. Тільки-но я верталася додому із Слов’янська – мене знову починала зігрівати думка про те, що через деякий час у мене знову буде 1,5 місяця незалежності, спілкування, нормального життя...

ЛІРИКА

Коли мене розпитували про те, ЩО мені подобається саме тут і ЧОМУ- я не завжди одразу знаходи­ла відповідь, бо було дуже не просто відповісти на те, ЩО ж було в житті набагато більше ніж просто «сана­торій». Лише через час, працюючи над дипломною роботою, темою якої була «Соціокультурна реабілітація ін­валідів», я спробувала розкрити цей «феномен» улюбленого санаторію. Йому я присвятила цілу частину. Зви­чайно, у межах статті неможливо роз­повісти про все, але скажу, що вже є не новим: санаторій «Слов'янський» - це перший реабілітолог тіла та душі для людини, котра потрапила у біду, яка загубила під ногами землю і в прямому, й в переносному сенсі. Саме тут спочатку народжується надія, потім приходить упевненість,

з'являється бажання жити, розумін­ня того, що візок - це найперший тре­нажер та спосіб пересування, що це не є катастрофою, а лише перша схо­динка до виходу із скрутного стано­вища. Як соціолог культури я у цьому маленькому і надзвичайно великому світі санаторію та його відпочиваю­чих угледіла ознаки своєї культури та всі відповідні культурі показники. Це власні традиції, своя лексика (шийники, спинальники, ричажки, кімнатки), власні норми поведінки. Але найго­ловніше, що визначає цю культуру (субкультуру) - це свої цінності та ціна життєвому сенсу. Саме тому са­наторій «Слов'янський» для багатьох людей, незалежно від віку та соціаль­ного становища, від особистого жит­тя та своєї зайнятості стає справжнім святом.

На жаль, людина, яка пересу­вається у візку, може себе відчувати повносправною лише тут. Спіл­кування, незалежне пересування, можливість прогулянок у парку, купання в озерах, самостійні відві­дування магазинів, кафе, ринку, кінозалу - все те, що не досяжне вдома, де проживає ця людина. Тут не тільки працівники санаторію рівно та тепло ставляться до візочників, але й мешканці цього затиш­ного містечка (вони давно звикли до спинальників і нічого цікавого не бачать в тому, якщо хтось пере­сувається інакше). За великим ра­хунком феномен «Слов'янського» - це серйозний показник рівня со­ціального захисту держави - впро­довж двох років людина, яка має проблеми з пересуванням, відчуває себе інвалідом (як багато спиналь­ників кажуть «з великої літери») і лише 1,5 місяця у Слов'янську людина стає діяльною, енергійною та вільною. Звичайно, що кроки для адаптації інвалідів-візочників робляться майже всюди, але факт залишається фактом: 90% візочників вдома не мають ніякої мож­ливості самореалізації, але мають безліч побутових та архітектурних перешкод. Напевно, майбутніх ар­хітекторів треба на одну годинку привозити до «Слов'янського» на співбесіду до тих людей, які іноді ніколи не з'являються у їх думках. Лише на розмову, аби побачили одразу дві сотні людей різного віку, різних фізичних можливос­тей, прагнень, яких об'єднує лише візок. Не маю сумніву, що це буде набагато ефективнішим, ніж прості та довгі балачки.

Та я ще нічого не говорила про лікування, про фізичну реабілітацію, яка ніяк не поступається тій, що є за кордоном. Спинальна травма лі­кується однаково важко всюди, тож навіщо ганятися за примарами, коли власна природа обдаровує своєю ласкою: чудодійні грязі та вода на рідній землі.

Лікарі, медсестри, нянечки, офіціантки, ліфтери та всі, хто працює в санаторії, народжені психологи, рад­ники та друзі - це ще один феномен санаторію й його сильний бік - добро­та, милосердя, увага, турбота - іноді це зцілює сильніше ніж ліки...

ПРОЗА

....За законом людині, яка має спинальні захворювання, держава надає можливість один раз на рік лікуватися у спеціалізованому са­наторії. Реально така можливість з'являється раз на два чи три роки. У цій статті я розповідала про спеціалі­зований санаторій «Слов'янський», який у моєму (і не тільки) житті зіграв велику роль. Хтось з теплим серцем розповість про спеціалі­зований санаторій ім. Бурденко (м. Саки), а для когось на все життя залишається найкращим санаторій «Іскра» (м. Євпаторія) для дітей, які мають проблеми опорно-рухового апарату та захворювання на ДЦП. Всі ці санаторії поєднує той факт, що для багатьох своїх пацієнтів вони є єдиною можливістю не тільки прой­ти курс лікування, а й поспілкувати­ся, вільно дихати свіжим повітрям, рухатися і для багатьох лише там з'являється можливість потрапити до магазинів, ринку, будинків куль­тури, на дискотеки та концерти. Ці санаторії мають настільки великий соціально-адаптивний аспект, що його важко переоцінити, бо ті, хто відпочиває в них - це люди, які в бу­денному житті повністю позбавлені цих можливостей.

Тому й без того складна ситуація з путівками цьогоріч набула особ­ливого наголосу. На думку багатьох людей, які мають проблеми опорно-рухового апарату, ситуація з відпочин­ком та лікуванням не стала кращою, а, навпаки, загострилась. Виникає чимало запитань: чому у санаторій «Слов'янський» путівок майже немає, чому санаторій ім. Бурденко (Крим) переповнений вкрай? Чи аргументо­ваний той тендер, який проводився з-поміж трьох спеціалізованих сана­торіїв («Слов'янський», ім. Бурденко, ім. Пирогова), в ході якого на кілька місяців майже був закритий спинальний санаторій у Слов'янську? А як же право вибору? І чому думки великої кількості людей та громадських організацій інвалідів залишаються поза рамками тендера?

Можливо, треба міркувати не стільки над проведенням тендерів, а над тим, як умови мешкання у санаторіях зробити більш придат­ними: як чотиримісні номери, де одразу знаходяться чотири людини на візках, переобладнати хоча би у тримісні? Що потрібно зробити для того щоб на поверсі, де мешкає по­над 80 чоловік, з'явилося хоча б дві душеві кімнати? Як розпланувати кошти, аби культурна програма була цікавою та більш насиченою? І, зви­чайно, не можна забувати про тери­торіальні проблеми, адже простіше лікуватися поближче до дому, без важких пересадок... До речі, клімат Криму не для всіх підходить.

Тому й існує право людини на здоров'я, а наступним пунктом виз­начається право на вибір місця ліку­вання.

Проблем щодо відпочинку спи-нальних хворих чимало. Але, ма­буть, фахівцям, які їх вирішують, за­вжди слід пам'ятати, що іноді саме ця путівка до санаторію може визво­лити людину з тенет відчаю, замкне­ності та самотності, і спрямувати на одужання як у фізичному так і пси­хологічному та соціальному плані.

Тетяна БАРАНЦОВА,

соціолог

Джерело: журнал  „Соціальне партнерство”, № 10 (11), жовтень 2005

версія для друку